Читати книгу - "Лазарит"

Тепер вони занадто близько підійшли до теми, у якій був дуже зацікавлений Мартін. Але він відповідав обережно: треба ще отримати дозвіл покинути місто й залагодити багато формальностей. Джоанна, мабуть, і гадки не має, як все це складно та на які перешкоди він наражається…

Для неї, родички короля, – думав він, – усе це дуже просто. Та щоб Джоанна захотіла йому допомогти, необхідно те, чого він і сам палко прагне: відродити її почуття до нього.

Обережно наблизившись, Мартін опустився біля Джоанни, майже торкаючись до її колін. Він далі говорив про підготовку до відплиття, про майбутні труднощі на шляху, та голос його лунав уже повільніше, тихіше… Потім він підвів голову й подивився на неї.

Уранішнє світло лилося з вузького віконця в стіні, і цього освітлення вистачало, щоб чітко бачити ніжний овал її обличчя під легким серпанком в обрамленні темного волосся, густі брови над стуманілими сіро-ліловими очима, гладеньку, кольору вершків, шкіру тонкої шиї і вловлювати вершковий аромат, котрий хмаркою оточував Джоанну… Аромат, що його він пам’ятав так само добре, як і смак її дитинно припухлих вуст, солодких, наче ранні суниці, на які вони були схожі.

Джоанна завмерла, відчуваючи: поруч із ним вона втрачає волю. Мартінова влада над нею завжди вражала, і ось, разом з обуренням та гнівом, вона відчувала збудження. Голова раптом стала легкою, груди сповнилися вогнем і сум’яттям, тіло зрадливо ослабло… Він не повинен помітити, як впливає на неї його присутність, як її нестримно вабить до нього. Зараз їй було байдуже, де він весь цей час пропадав і що робив.

Сили небесні! – вона досі хоче його! Колись він узяв Джоанну легко, без жодного спротиву з її боку – але подарував їй радість і дав пізнати те невідоме, про що не підозрювали тіло й душа цієї жінки. І ось вона тут, поруч, і не має сили прогнати його, і Мартін про все знає…

Тепер обоє мовчали. Джоанна тонула в його густо-синіх, неначе море, очах, а він забувся, поринувши в туман її погляду, немов заблудний мандрівник. Їх нестримно вабило одне до одного, і вони ледве стримувалися, щоб не кинутися в обійми.

Варто йому лише поманити, просто простягнути руку…

І те після всього, що їй довелося пережити й відчути? О, ні! Це неможливо! Її палив сором, і водночас вона тремтіла від нервового збудження. Джоанна мусила негайно піти й назавжди забути цю зустріч… Натомість вона простягла руку та ніжно торкнулася до його волосся.

– Яке коротке! Що з ним сталося? Мартіне, куди поділася твоя розкішна шевелюра?

Дурне запитання. Вона поводилася безглуздо, і, коли він перехопив її руку й почав осипати теплими, сповненими ніжності цілунками, а потім притягнув до себе, вона відсторонилася і побігла вгору сходами. Він наздогнав її на майданчику перед виходом на хори й обійняв. Джоанна сіпнулася, однак він, наче на це й не зважив, цілуючи її очі, вуста, шию.

– Без тебе немає життя! Ти, лише ти… Ти снилася мені щоночі…

Останнє було правдою. Хай там що відбувалося вдень, уночі її образ не покидав його. І ось вона – тут… Джоанна пручалася, навіть ударила його, та він, наче не помічаючи, все цілував і цілував її.

– Перестань! – задихалася Джоанна. – Припини негайно!.. Ми в храмі, а ти затискаєш мене, мов прислугу…

– Але я тебе кохаю! Я готовий вічно служити тобі…

І все ж вона випручалася й застигла в арці, обрамленій колонами, що вела на хори, з-за її спини на майданчик лилося світло.

– То служи, – мовила вона. – Я наказую тобі негайно забиратися!

Обоє важко дихали.

– Ти справді хочеш цього? – спитав Мартін.

Його очі спалахнули, мов кристали аквамарину. О, як її до нього вабило, до цього сильного, напівоголеного тіла! Джоанна не могла відвести від Мартіна погляду. Аж раптом сама кинулася до нього й почала цілувати так жадібно, немов подорожній у пустелі, що нарешті знайшов джерело. Однак і це не могло утамувати її спрагу.

Усе Джоаннине єство пронизало гаряче, несамовите бажання. Вихор відчуттів, породжених цілунками й пристрасними ласками, увіходив у неї дедалі глибше, палахкотів у грудях, животі, найглибших її надрах. Тепер уже вона його пестила, зухвало й відверто, поки з Мартінових вуст не вирвався зболений та пристрасний стогін…

Він притиснув її до грубої кладки стіни, а вона аж так готова була його прийняти, що лише схлипнула, коли він, підхопивши її, закинувши коліна собі за спину, одним сильним поштовхом опинився в ній. Джоанна відкинула голову, насолоджуючись цією всеохопною близькістю: вона була щаслива, й обоє вони перебували в раю… Потім усередині в неї щось немов оголилося, стало несамовито чутливим, і вона тихо застогнала. Блаженство розтікалося по тілу гарячим тягучим медом…

Коли Джоанна отямилася, Мартін досі стискав її в обіймах, тяжко дихаючи, а вона міцно трималася за нього, розуміючи: якщо він ступить бодай крок назад, вона просто сповзе вниз, на підлогу. Тіло було невагомим і не хотіло її слухатися. Однак Мартін не відпускав її, а й далі ніжно цілував, шепочучи щось беззмістовне, немов марячи або спросоння. Вона припала до нього, танучи в покорі… З ним вона завжди була такою, і їй це подобалося.

Поступово до них почали долинати ззовні сторонні звуки – голоси парафіян у храмі, воркотання голубів, крики чайок над морем. На вежі собору вдарив дзвін. Джоанна відсторонилася й почала поправляти одяг та волосся, а потім підняла серпанок, що злетів із неї під час їхніх любощів, і накрила ним обличчя.

– Мені пора, Мартіне…

– Так. Я теж мушу готуватися до відплиття. Але, знаєш, Джоанно…

Вона вже встигла спуститися на кілька сходинок і тепер зупинилася, дивлячись на нього знизу.

– Що?

Їй хотілося почути якісь, певно, дуже важливі для неї слова.

– Джоанно, ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього, та ось – ми знову разом. Я хочу, щоб ти знала: колись я повернуся… Я повернуся до тебе. Я не зможу без тебе жити.

Вона знову кинулася нагору й міцно його обняла. Зараз їй здавалося, що немає нічого надійнішого за ці обійми.

– Я чекатиму на тебе, хоч коли б ти прийшов.

Мартін витримав паузу, а потів обережно промовив:

– Але мені доведеться поїхати. І скоро. Повір, я байдужий до долі тих євреїв, я просто доправлю