Читати книгу - "Сонячний Птах"

якого можна було бачити берег озера на двадцять миль на всі боки. Вони перебували там протягом кількох годин, спостерігаючи, як орди Манатассі виходять крізь проходи між скелями на пологий берег озера. Вони спостерігали ту картину переважно в цілковитій мовчанці, бо те видовище могло заморозити душі найхоробріших чоловіків.

Так ніби гніздо чорних пітонів розмотувало свої кільця й виповзало назовні довгими густими колонами. Вони здавалися нескінченними, ці потоки людей, ці довжелезні низки первісних сил. Вони здавалися так само неминучими й невідворотними, як морський прибій або наплив чорних штормових хмар на літнє небо. Дивлячись на це видовище, Ланнон і компанія були мовчазними й пригніченими.

Манатассі розташував свій табір на березі озера разом із авангардом лише за п’ять миль від табору Ланнона. Проте ар’єргард його армії ще не з’явився з-поза пагорбів, а рівнина між пагорбами й озером була густо вкрита його полками. Не було кінця кількості його сил, ніякої можливості полічити їх, бо вони не знали, де закінчуються його колони.

Ланнон і Гай спустилися з високої скелі, коли вже посутеніло. Зірка Астарти сяяла світлою плямою в небі кольору індиго над Опетом. Гай відвернув від неї очі.

Вони пішли в гавань і спостерігали, як жінки й діти вантажаться на рештки від галер Габбакука Лала. Вони мали стояти на невеликій відстані від берега протягом ночі й протягом наступного дня, поки буде вирішений результат битви. Якщо день закінчиться поразкою Опета – а Гай знав, що саме так і буде, – тоді галери з людьми попливуть на південь у спробі відірватися від Манатассі. Вояки, що виживуть у битві, спробують податися за ними – як зможуть.

Місця на всіх на галерах не було, тому жінки з царської родини та з родин аристократів повантажилися першими, а за ними пропустили жриць та родини купців. Потім виникла жахлива й неприємна ситуація, коли простолюд із жінок ює та жінок безкласових спробував прорватися в гавань і знайти собі місця на борту плавучого транспорту. Їхній заколот придушили киями й відтиснули назад матроси Габбакука Лала. Гай відчув глибоку жалість до них, коли вони заверещали, прикриваючи голови долонями, щоб захиститись від ратищ списів, які молотили по них. Одна з них, молода дівчина ює, приголомшена сиділа на плитах причалу, нахилившись над немовлям на руках, і кров, яка стікала по довгих чорних пасмах її волосся, розпливалася чорними плямами на камені.

Ланнон попрощався зі своїми дружинами й дітьми на палубі флагманського корабля Габбакука Лала. Він був неуважний і сповнений гідності, коли кожна жінка підходила й на мить опускалася навколішки перед ним. Діти підходили за своїми матерями, й Ланнон майже не дивився на них.

Близнята вже виросли й стали молодими жінками, яких можна було видавати заміж. Вродливі й повні життя, з довгим русявим волоссям, заплетеним у коси. Вони підійшли до Гая, щоб поцілувати його востаннє, і його голос пролунав хрипко, коли він промовив свої прощальні слова. Малі діти не розуміли, який тяжкий момент настає, і були стомлені й вередливі, сварячись між собою або репетуючи на руках годувальниць.

Ланнона й Гая відвезли назад через чорну воду, на якій танцювали вогненні зблиски смолоскипів. Натовп, який зібрався на пристані, був густий і мовчазний, люди неохоче розступилися, щоб дати їм прохід, і Гай виявив похмурість, близьку до відвертої ворожості. Ескорт допоміг їм проштовхатися крізь стовпище людей, і вони поквапилися вулицями міста до табору.

На вулицях горіли багаття, а навколо них панували темрява й гульня – найубогіші громадяни Опета виділили собі кілька годин для втіхи перед невідомим завтра. Гулянки були дикішими й гротескнішими, аніж під час релігійних святкувань. Чоловіки й жінки танцювали голими в стрибучому світлі вогнищ або лежали п’яні в калюжах власного блювотиння, тоді як інші безсоромно злягалися, ні від кого не ховаючись.

Гай побачив, як повз них, хитаючись, пройшла жінка з роздертою і вкритою плямами від червоного вина тунікою, яка клаптями звисала з блідих пліч, й однією голою цицькою, що стриміла з-під одягу, кругла й туга, з великим соском мідного кольору. Вона спіткнулася, упала у вогнище, і її волосся спалахнуло яскравим помаранчевим полум’ям.

У затінених місцях і в темних провулках сновигали інші постаті, зігнуті під важкими клунками, й Гай зрозумів, що мародери вже працюють, грабуючи порожні будинки багатих людей. Гай знав, що його власні раби досі захищають його дім, а проте відчув напад гострої тривоги, коли згадав про золоті сувої.

– Величносте, надай мені одну годину, – сказав він, коли вони проминули поворот на початку вулиці, яка вела до його будинку біля озера.

– Чого тобі треба, Гаю? – роздратовано запитав Ланнон. – У нас ще багато роботи, а ми повинні й відпочити. Навіщо тобі потрібен час?

– Я мушу навідатись у власний дім. Звільнити своїх рабів від їхніх обов’язків і заховати свої цінності, а надто сувої – золоті сувої.

– Ну, гаразд, – неохоче погодився Ланнон. – Повертайся якомога скоріш.

Старі раби не зрозуміли, чому Гай хоче звільнити їх від усіх обов’язків.

– Це наш дім, – благально сказали вони йому. – Не виганяй нас із нього.

І Гай не зміг пояснити їм, що відбувається. Коли він пішов, вони сиділи на кухні, спантеличені й налякані.

Узявши собі на допомогу одного з молодших рабів, Гай, зігнувшись під величезною вагою сувоїв, перетнув храм Ваала й через розколину в скелі увійшов у печеру Астарти. Вона була мовчазна й усіма покинута. Усі жриці перебували на борту галер або в гавані. Гай зупинився біля басейну й подивився в його глибини.

– Почекай мене, любове моя, – сказав він. – Я скоро прийду до тебе. Тримай для мене місце біля себе.

Він перейшов через залу оракула й у наступній кімнаті побачив офіцерів охорони храму. Вони радісно привітали його.

– Ми чули, ніби ви померли, святосте.

– Хіба наш обов’язок досі охороняти цей храм, святий отче?

– Звільніть нас із храму, святосте. Ми хочемо воювати поруч із вами.

Вони допомогли йому заховати сувої у глеки й закрити їх золотими печатями. Потім перенесли їх до архівів і поставили на кам’яні полиці, заховані за рядом більших глеків.

Гай привів чотирьох офіцерів і сотню вояків легіону Бен-Амона назад через місто до військового табору, залишивши храм без охорони, й Ланнон привітав його з полегкістю.

– Я сумнівався, що ти повернешся, Гаю. Думав, доля знову може нас розлучити.

– Я дав тобі обіцянку, величносте, – заперечив йому Гай. – Подивись-но, кого я тобі привів.

І вивів його з намету показати охоронців храму. Сотню найкращих воїнів Опета, вартих не