Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 43

Айлін

Я вже два тижні живу в маленькому містечку, яке розташоване далеко від рідного. Я вперше поїхала так далеко та надовго одна. І вперше почуваюся настільки самотньою. А ще зрадницею.

Засинаю з цим почуттям і прокидаюсь із ним же.

Перші дні я як божевільна читала новини. Робила собі все гірше і гірше. Знищувала. Ненавиділа себе. Ридала.

Потім Наум зателефонував і сказав, що Бекір на волі. Це подарувало полегшення, але ненадовго.

Я спитала: а Айдар?

Він усміхнувся і сказав: все за планом, красуне. Не переживай. Радуйся за брата.

Того ж дня сталося ще дещо. Мене приплюснуло до землі чергою новин. Потік сльози раптом припинився. Я якось через щілинку побачила світло. Виявила причину жити. І причину мені пробачити.

Мій старий телефон залишився у будинку Айдара. Як і речі. Я поїхала з рюкзаком, новим номером та документами.

Щодня до мене приходить похмурий чоловік і приносить продукти та речі за списком. Наум каже, що це програма захисту свідків, але я розумію, що, як і з розпискою, це лише безглуздий прокурорський гумор.

Жарти, з яких повноцінно посміятися можуть лише вони. Жорсткі люди, які готові брати на себе відповідальність.

Мені ніхто не забороняв виходити, не обмежував пересування і навіть не натякав на необхідність припинити всі контакти.

Але я зрозуміла, що так буде краще.

Мені не цікаве нове місто. У ньому я сходила тільки в аптеку і до лікаря, а ще часто і багато гуляю в парку, щоб втомлюватися.

Я вивчила його вздовж і впоперек. Познайомилася з качками в місцевому ставку і парою собак, що тут живуть.

Тварини мене не лякають, а от від людей я сахаюся.

Хочу двох речей: назавжди забути той день, коли до нашого дому прийшли з обшуком, і щоб Айдар мене пробачив. Щоб зрозумів, що так усім буде краще.

До біса схеми. Вони будуть завжди, Наум правий, а ми можемо закінчитися будь-якої секунди. А зараз це лякає до неймовірного сильно. Мабуть, у всьому винні інстинкти, що загострилися.

Сідаю на лаву біля ставка. Дивлюсь на качок. Мені здається, вони мене вже впізнають. З різних кінців водоймища рухаються ближче.

Зараз я вас нагодую… Зараз…

У сумці цілий батон. Я віддам його повністю. Їх годувати мені простіше, ніж себе. Та й я знову хочу вірити, що моє добро до інших повернеться до нас з Айдаром.

Сьогодні я хвилююся сильніше, ніж звичайно. Наум обіцяв зателефонувати з добрими новинами. Я чекаю.

Я не просила його пояснити Айдару, чому так вчинила. Я сама досі не сформулювала в голові до кінця. Мені страшно, що у відповідь на «бо я дуже тебе кохаю» він посміється.

Але це так і є.

Я гадки не маю, чи думають про мене рідні. Що вони думають – також не знаю. Знаходячись далеко від них, не сумую. Мені важливо було тільки, щоб Бекір залишився живим і здоровим. Далі… Я зрікаюся своєї сім'ї. Але я не переживу, якщо своєї сім'ї зречеться Айдар.

Надія на одне: Айдар завжди залишає місце для компромісів. Люди на те й люди, щоби помилятися. Якщо я помилилася – нехай він дасть мені шанс.

Телефон дзвонить. Я одразу беру.

– Алло, – серце прискорюється, я повільно вдихаю через ніс. Не можна. Потрібно вчитися жити розмірено.

– Салам, красуне. Як справи?

– Як Айдар? У нього все добре? – Я свідомо ігнорую питання Наума. Йому не важливо, як мої справи. Я цікавила та продовжую його цікавити виключно як кнопка, за допомогою якої можна натиснути на Айдара. Він натиснув. Я дала.

– Я б навіть сказав чудово, Айлін. У всіх. Все. Чудово.

Питання: "він злиться на мене?" застряє у горлі. Звичайно, сердиться, Айко.

– Його ще не відпустили?

– Ні. Рано. Але все, як і обіцяв...

Киваю. Я не знаю, чи вірю Науму. Я нічого не зможу зробити, якщо він обдурить. Але я чіпляюся за те, що зробить як обіцяв. Інакше… Страшно думати, що буде інакше.

– Але якщо хочеш, то ти можеш йому зателефонувати…

Пропозиція приголомшує. Завмерши, дивлюся на качок. Навіть якби хотіла дістати їм хліба – не змогла б. Мене паралізувало.

– Можу? У СІЗО?

Наум сміється. Ні про які дзвінки Бекіру й не йшлося. А тут…

– У СІЗО, крихітко. У СІЗО… Я ж казав – твій чоловік відпочиває із преференціями. Не кори себе. Ти йому відпустку влаштувала...

– Можна не говорити про це?

Коли Наум заходить на цю доріжку (а він робить це часто), мене починає нудити.

– Звичайно можна. Номер скинути?

– Так.

Я відповідаю, перш ніж встигла злякатися. А потім чекаю.

На телефон прилітає повідомлення. Натискаю на номер тремтячими пальцями. Якщо не зроблю цього зараз – швидше за все ще довго не ризикну.