Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За декілька годин козаки побачили тьмяну і невеселу посмішку Збруча.
За річкою також була Україна, але «не та». Ту Україну поляки вже нахабно нарекли Польщею.
Ось і переправа.
Тільки тут з’ясувалося, що немає сотника Пругла. Він весь час відбивався в ар’єргарді від більшовиків, даючи можливість товаришам уникнути полону. Розшукувати його не було коли — пролунала команда переправлятися на правий берег.
Вже пізніше Глувківський довідався від сестри-жалібниці, яка випадково опинилася з Пруглом на тачанці, про останні хвилини його життя. Коли більшовики були на відстані тридцяти метрів, вичерпались набої у кулеметній стрічці. Тоді сотник без вагань вийняв пістоля й застрелився.
Ця смерть вразила Андрія, хоч і познайомилися вони недавно. Він часто згадував сотника Пругла, особливо тоді, коли колишні вояки української армії сварилися між собою, не бажаючи один одному поступитися навіть у дрібних питаннях, — замість того, щоб хоч на еміграції «злитися в єдину волю, в єдине бажання».
Андрій з болем думав про сотника Пругла, «який разом із переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила».
«Може, тепер, — казав Глувківський, — вони «з могили кличуть нас», кличуть з’єднатись на загальне «святеє діло», але ми не чуємо, не хочемо чути…»
На жаль, Андрій Глувківський у своєму спогаді «Останній день на рідному терені» не зазначив імені сотника Пругла. Та й ім’я самого Андрія випадково збереглося для нащадків.[999]
5. Спогади чекіста Пташинського
Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець («Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими»).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав — у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, «русский карательный отряд».
Попри те, що в родині культивувалася «повага до пам’яті предків», Петро вважав себе росіянином («Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими»).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві «я озлобился, стал верховодом и организатором проказ».
У 14 років Петро втік на фронт захищати «родіну, царя і отєчєство». За власним визнанням, мав «романтичну уяву про війну». Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку № 71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався «правду о большевиках и Ленине».
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію — для боротьби «проти гайдамаків і юнкерів». Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів «Декан» і «Ньюпор», морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана «Монокок». Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети «Известия», Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін направив юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК «Свеаборг».
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду «товаріща Сємьона» (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше — денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації — на Лівобережній і Правобережній Україні…
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади під назвою «Шляхи-дороги». Дванадцятий розділ цих спогадів називається «Останній бій». Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
«До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції… — так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. — Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею… Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад… Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах[1000] із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.