Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Боже борони!

— Я таки наче хмеліти став… — сам до себе прислухаючись, спантеличено відзначив Демид. — А на мене ж рими не впливають! Чого ж це я п'яний?

— Про це ж я вже співала цілу пісню, — розвела руками шинкарочка.

— Хіба? — щиро здивувався пан Купа.

— Перекажи йому своїми словами, без пісні, — порадив хтось, тверезіший. — Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!

— Що-о?!

— Ми всі тут п'яні — від її поглядів, пане полковий обозний, — своїми словами, тобто щирою прозою, переклав Демидові Пампушці якийсь безвусий школяр.

— Вона, бач, стільки років розливає вино та горілку, що й сама стала хмільна!

— Бо й сама, як вино! — скочивши з таратайки, хвацько вигукнув Оникій Бевзь та й поцілував шинкарочку в медові уста, і аж очманів од поцілунку, бо все в ньому заклякло на хвилю, заніміло, наче його самого почепили на шибеницю. — Міцніш від оковитої!?

— Тьху, ледащо! — сплюнула Чужа Молодиця. — Прездорове одоробло, а цілує, як теличка бичка! Лиже, а не цілується. Тільки й усього, що мокрий слід!

— Дай-но я поцілую тебе, сладкогласна вдовице, — скандуючи, підступив до неї той самий безвусий школяр.

— Ані-ні! — бридуючи, сказала Чужа Молодиця. — Цілуватися з безвусим, з голопиким, то мені все одно, що з дівкою. Ти послухай ось нашої галицької:

Що ж то мені за косар,

Не вміє косити?

Що ж то мені за кавалір,

Не вміє любити?!

Що ж то мені за косар,

Що не має бруса?

Що ж то мені за кавалір,

Що не має вуса?!

Шинок зареготав.

Всі там були задоволені цим жартом, усі там розгладжували свої козацькі вуса, бо ж у ті часи чоловіки на око ще відрізнялись бодай чимось від жінок: дівчата не ходили в штанях, а парубки не ходили з голими пиками, — так, так, панове товариство, на світі, й справді, були колись такі часи, хоч людство й не знало ще всім відомого чеховського зауваження про те, що, мовляв, чоловік без вусів — це все одно, що жінка — з вусами.

31

— Звідкіля ж це ти тут — така пишна, корчмарочко, взялася? — здивовано заволав до нової шинкарки, вперше її тільки зараз побачивши, Саливон Глек, котрий по чарку горілки зазирнув сюди, стомлений після марного нині копання на степовій могилі, званій Сорока, де він допомагав Лукії, пресердитій донечці, шукати зложища селітри, що його там сподівався знайти алхімік Іваненко. — Ти ж, люба пані, наче й нетутешня? Га? — і він, на правах старого вдівця, хвацько підморгнув гемонській шинкарці.

Чужа Молодиця щось відповіла йому, та за галасом того ніхто не дочув, бо всім ставало вже надто весело, наче й справді всі разом сп'яніли в шинку від одного медового цілунку, який перепав Оникієві Бевзю від оцієї прекрасно-понурої й чимось страшнуватої Молодиці.

— А й справді ж, я немовби п'янісінький, — гризучи зелені лісові кислички, дивувався сам собі Пампушка, та вже й не згадував, що дома на нього чекає кохана жіночка, Параска-Роксолана, щоб знову й знов докласти сил до здійснення підступного заміру — зігнати мужа з білого світу, — хоч, правду сказати, від того зживання пан тільки худнув, бадьорішав, а на безнадійній лисині протягом останнього дня з'явився ледве помітний гусячий пух, бо він зовсім не збирався хутко вмирати, як сподівалась пані Роксолана, — хоч, правда, йому в пригоді ставали либонь не тільки запопадливість законної дружини, а й порпання в землі, і ввесь той несосвітенний клопіт із шуканням скарбів. — Таки п'яний я від твого пти… пти… птичого молока, відьмочко моя прехороша! — волав Демид, і вже чорти хапали дядечка, вже й очиці блищали, і, бог знає, чи не було в нього яких намірів і щодо цієї моторошнуватої молодиці — перед тим, як іти до шлюбного ложа? — Я вже, Настусю, п'яний-п'янезний! — ї він раптом відчув, як йому хочеться хропнути.

Та й Михайликові нагло спати схотілося.

Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто — випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи Сент-Емільйона…

Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.

Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з'явився скривавлений, перев'язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.

Підійшовши до Михайлика, він стиха, нагнувшись до пана сотника, сказав:

— Панну Ярину вкрали.

Того ніхто не почув, крім Пилипа, що сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».

Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вискочила й матінка.

32

Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.

Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.

Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:

— Ой, дубові ворітечка, —

Не мож їх заперти,

Кого люблю, не забуду

До самої смерті…

Потім промовила, засміявшись:

— Од війни всі хлопці навіжені.

— Це ти про мене? — спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: — Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…

— Чого ж то в них така сила?

— Я вуса ці викохую аж тридцять год.

— Оці?! — захихотіла шинкарочка. — Оці щурячі хвостики?

Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.

— Я ці вуса викохую вже тридцять років! — бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. — Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, — додав він і почав пояснювати: — Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…

— А ще? — явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.

— На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.

— А ще?

— На третю — змащую гадючим салом.

— А ще?

— Ведмежим потом.

— А ще?

— Не скажу, — застидався пан полковий обозний.

— Чому ж?

— Незручно… бо ти ж — пані!

— Ого! — і Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: — I як вони тобі…