read-books.club » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

218
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 165 166 167 ... 194
Перейти на сторінку:
яких намірів і щодо цієї моторошнуватої молодиці — перед тим, як іти до шлюбного ложа? — Я вже, Настусю, п’яний-п’янезний! — І він раптом відчув, як йому хочеться хропнути.

Та й Михайликові нагло спати схотілося.

Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи Сент-Емільйона…

Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.

Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з’явився скривавлений, перев’язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.

Підійшовши до Михайлика, він стиха сказав:

— Панну Ярину вкрали.

Того ніхто не почув, крім Пилипа, що, швиденько прочунявши, сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».

Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вилетіла й матінка.

32

Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.

Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.

Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:

Ой дубові ворітечка, —

Не мож їх заперти,

Кого люблю, не забуду

До самої смерті…

Потім промовила, засміявшись:

— Од війни всі хлопці навіжені.

— Це ти про мене? — спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: — Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…

— Чого ж то в них така сила?

— Я вуса ці викохую аж тридцять год.

— Оці?! — захихотіла шинкарочка. — Оці щурячі хвостики?

Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.

— Я ці вуса викохую вже тридцять років! — бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. — Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, — додав він і почав пояснювати: — Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…

— А ще? — явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.

— На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.

— А ще?

— На третю — змащую гадючим салом.

— А ще?

— Ведмежим потом.

— А ще?

— Не скажу, — застидався пан полковий обозний.

— Чому ж?

— Незручно… бо ти ж — пані!

— Ого! — І Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: — І як вони тобі… і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?

Пампушка розсердився.

І почав кобенитись.

— Як ти смієш! — гарикнув він. — Адже я — пан Пампушка-Стародупський!

— Що ви кажете! — улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. — То наш пан обозний — уродзони шляхтич?

— Та не хто ж!

— Могутній володар села Стародупка?

— Еге ж!

— То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?

— Так! — випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.

— Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…

— Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? — спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:

Гуцулка мя породила,

Гуцулка мя мати, —

Як не візьму гуцулочки,

Не буду жонатий…

— Золото, а не молодиця! — сказав, прокидаючись, п’яненький з горя Саливон Глек.

— Що ти сказав? — раптом збентежився обозний.

— Скарб, а не жіночка! — в захваті повторив, ще дужче хмеліючи, старий гончар.

— Що ти сказав? Повтори!

— Скарб…

— Ти сказав… ти сказав… скарб?! — тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.

— Еге ж… саме так я й сказав: скарб!

— Ти щось таке… про неї… знаєш? — пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. — Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?

— Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, — відповів пан Глек.

— Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!

— Як перед Богом!

— Мені… мені ти можеш у всьому признатися. Ми ж із тобою, старий друзяко мій…

— Чого тобі від мене треба? — здивувався гончар.

— Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка — скарб?

— Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!

— Та й що? — наполягав Пампушка.

— От тобі й скарб!

— Стривай-но, стривай! Ого?! — хутко заговорив пан Купа. — Тобі, гончарю, здається, що ця жіночка — не так собі просто…

— А що?

— Я вже зрозумів: скільки дукачів у її намисті?! Вся в золоті?! На кожному пальці — каблучка?! У вухах — ковтки?! На шинквасі круг неї — купа червінчиків?! Розумію! Вся вона в золоті?! Тямлю! Скарб! Вийшов із-під землі та й сам віддається до рук.

— Страшно в такому ділі змилити.

— В чім змилити?

— А що… коли ми здря на шинкарку таке подумали? Що, як вона — зовсім ніякий не скарб?

— От який же ти, Саливоне: скарб — не скарб! Сам же тільки-но казав, що молодиця — скарб. Говорив?.. Говорив!

— Тьху на твою голову! — розсердився Глек та й підвівся, щоб іти додому, бо вже й так пора була начуватись від Лукії доброго прочухана. — Бувай здоров!

33

— Ходи здоров! — зопалу кинув пан обозний, але, схаменувшися, схопив гончаря за рукав. — То ти ж казав мені, що молодиця — скарб? Казав чи не казав?

— Казав, казав! Одчепись…

— Ну, от! Казав, що скарб? А хто ж не знає, що запорозькі скарби, коли минається пора закляття, виходять з-під землі та й прикидаються…

— Чим прикидаються?

— Чим заманеться нечистій силі.

— О?!

— Котрий — собакою прикинеться. А котрий…

— Знаю вже, чув!

— В одному селі… вночі проти Великодня… коли всі пішли до церкви… до старої баби, що зосталась дома сама, виходить наче парубок та й просить попоїсти. «Чого ж я тобі дам проти Великодня! Пісного вже нема нічого». — «Та чого хочеш, того й дай!» От баба й здогадалася, що то скарб вийшов парубком! Схопила вона кочергу та межи плечі його — торох!.. І як посипались з нього дукачики…

— І про це я вже чув…

Але Пампушку вгамувати вже змоги не було.

Схопивши цехмайстра за рукав, він провадив своєї:

— А то йде, бач, колись чоловік. Аж перед ним — корова. І відкіля се, думає, ся корова? Аж йому сумно стало, що корова ніби з

1 ... 165 166 167 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"