Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Сівши до столу, він задивлявся (мимоволі, звісно) і на шинкарочку, вельможний пан, бо ж очей від неї одвести була несила, така вона виступала там пишна та красна, вся в разках доброго намиста, в дукачах та ковтках, з перснями та каблучками на кожному пальці, в барвистім гуцульськім строї, який шинкарка прибрала собі сьогодні, бо личив їй, — і вона бачила, що панові обозному припала до вподоби.

— Вся горілка в час війни повисихала? — спитав він жартівливо.

— Так, зацний пане.

— З мого веління? — хизуючись своєю владою, спитав полковий обозний.

— Так, ваша вельможність.

— То налий мені хоч кухоль молока! — звелів пан Купа-Стародупський і знову посміхнувся до шинкарочки своїми аж надто червоними губами, що сяяли з-під не таких уже й густих руденьких вусенят.

— Молочка? — перепитала шинкарка, але не зрушила з місця.

— Молоко — це питво молодих, еж вони п’яні й без того: своєю молодістю п’яні. А старим…

— Ні! — вигукнув захожий спудей-латинник. — У древніх сказано: vinum lac senum! — тобто вино заміняє старим молоко! Отак!

— Протиріччя породжують істину, — глибокодумно погодився пан обозний.

— А істина — в вині! Іп vmo veritas!

— Од ваших нестеменних істин може заболіти голова, — задзюрчала хутеньким сміхом Чужа Молодиця. — Ось послухайте краще!

І вона заспівала.

Бо ж, нівроку їй, співати вона вміла:

Ой пора в нас не така,

Щоб горілку пити!

Краще кухоль молока

Враз перехилити:

З молока береться сила,

Щоб ворожа рать тремтіла,

Молоко кріпить нам кров —

І на битву й на любов!

Як настав облоги час,

Висохла горілка,

Пийте, люди, воду й квас,

Пийте з понеділка!

А у мене городяни

З молока щоденно п’яні, —

Ну, а може, я й сама

Вибиваю їх з ума?!

Гляну раз і гляну два

Іскрами-очима, —

Закрутилась голова

В Гриця і в Максима…

Трунок славний мій, панове, —

Біле личко, чорні брови,

Тож заходьте до шинка —

Скуштувати молочка!

І додала:

— Отак, пане полковий обозний!

— А чом же, — спитав Пампушка, — коли в городі катма горілки… чом же в тебе в шинку стільки п’яних? Що ж оці всі люди пили?

— Молоко пили, — блиснула зубами та очима шинкарка.

— Чого ж вони п’яні?

— Корова в мене, бач, така: дає хмільне молоко.

— Чим же ти її годуєш?

— Римами!.. Віршів розвелось тепер задосить. От я й одрізаю праві боки в сторінках усяких поетичних книг… та й… оцією січкою…

— Там же — не тільки рими? Бо на звороті ж…

— А яка ж корова витримає самі тільки рими!

— Ти все це, гляди, мабуть, жартуєш? — непевно спитав, гризучи Мар’янині кислички, пан полковий обозний.

— Боже борони!

— Я таки наче хмеліти став… — сам до себе прислухаючись, спантеличено відзначив Демид. — А на мене рими не впливають! Чого ж це я п’яний?

— Про це ж я вже співала цілу пісню, — розвела руками шинкарочка.

— Хіба? — щиро здивувався пан Купа.

— Перекажи йому своїми словами, без пісні, — порадив хтось тверезіший. — Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!

— Що-о?!

— Ми всі тут п’яні — від її поглядів, пане полковий обозний, — своїми словами, тобто щирою прозою, переклав Демидові Пампушці якийсь безвусий школяр.

— Вона, бач, стільки років розливає вино та горілку, що й сама стала хмільна!

— Бо й сама як вино! — скочивши з таратайки, хвацько вигукнув Оникій Бевзь, та й поцілував шинкарочку в медові уста, і аж очманів од поцілунку, бо все в ньому заклякло на хвилю, заніміло, наче його самого почепили на шибеницю. — Міцніш від оковитої!

— Тьху, ледащо! — сплюнула Чужа Молодиця. — Прездорове одоробло, а цілує, як теличка бичка! Лиже, а не цілується. Тільки й усього, що мокрий слід!

— Дай-но я поцілую тебе, сладкогласна вдовице, — скандуючи, підступив до неї той самий безвусий школяр.

— Ані-ні! — бридуючи, сказала Чужа Молодиця. — Цілуватися з безвусим, з голопиким, то мені все одно, що з дівкою. Ти послухай ось нашої галицької:

Що ж то мені за косар,

Не вміє косити?

Що ж то мені за кавалір,

Не вміє любити?!

Що ж то мені за косар,

Що не має бруса?

Що ж то мені за кавалір,

Що не має вуса?!

Шинок зареготав.

Всі там були задоволені цим жартом, усі розгладжували свої козацькі вуса, бо ж у ті часи чоловіки на око ще відрізнялись бодай чимось від жінок: дівчата не ходили в штанях, а парубки не ходили з голими пиками, — так, так, панове товариство, на світі й справді були колись такі часи, хоч людство й не знало ще всім відомого чеховського зауваження про те, що, мовляв, чоловік без вусів — це все одно, що жінка з вусами.

31

— Звідкіля ж це ти тут така пишна, корчмарочко, взялася? — здивовано заволав до нової шинкарки, вперше її тільки зараз побачивши, Саливон Глек, котрий по чарку горілки зазирнув сюди, стомлений після марного нині копання на степовій могилі, званій Сорока, де він допомагав Лукії, пресердитій донечці, шукати зложище селітри, що його там сподівався знайти алхімік Іваненко. — Ти ж, люба пані, наче й нетутешня? Га? — і він, на правах старого вдівця, хвацько підморгнув гемонській шинкарці.

Чужа Молодиця щось відповіла йому, та за галасом того ніхто не дочув, бо всім ставало вже надто весело, наче й справді всі разом сп’яніли в шинку від одного медового цілунку, який перепав Оникієві Бевзю від оцієї прекрасно-понурої й чимось страшнуватої Молодиці.

— А й справді ж, я немовби п’янісінький, — гризучи зелені лісові кислички, дивувався сам собі Пампушка, та вже й не згадував, що дома на нього чекає кохана жіночка, Параска-Роксолана, щоб знову й знов докласти сил до здійснення підступного заміру — зігнати мужа з білого світу, — хоч, правду сказати, від того зживання пан тільки худнув, бадьорішав, а на безнадійній лисині протягом останнього дня з’явився ледве помітний гусячий пух, бо пан зовсім не збирався хутко вмирати, як сподівалась пані Роксолана, хоч, правда, йому в пригоді ставали, либонь, не тільки запопадливість законної дружини, а й порпання в землі, і ввесь той несосвітенний клопіт із шуканням скарбів. — Таки п’яний я від твого пти… пти… птичого молока, відьмочко моя прехороша! — волав Демид, і вже чорти хапали дядечка, вже й очиці блищали, і, бог знає, чи не було в нього