Читати книгу - "Засліплення"

— прокукурікав менший півень. — А де ж люди? Ми — півні. Бойові півні. Не глузуйте!» Глядач поточився назад. Він робився чимдалі меншим і меншим. Раптом усі побачили, що й він — усього лиш півень. «Але боягузливий, — сказав червоний. — Пора вставати». Малий півень був задоволений. Він переміг і полетів. Червоний залишився. Він ставав щораз більшим і більшим. І водночас дедалі яскравішим. Аж в очах різало. Потім вони розплющилися. У вікно світило якесь жахливе сонце.

Ґеорґ поквапився, і не минуло й години, як уже стояв перед двадцять четвертим номером на Ерліхштрасе. Будинок був майже аристократичний і вже втратив усі характерні ознаки. Ґеорґ зійшов на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й шкірила зуби. Ґеорґ уже хотів був оглянути себе — може, в нього щось негаразд, але похопився й запитав:

— Чи вдома мій брат?

Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала:

— Тут, перепрошую, ніяких братів немає!

— Мене звати професор Жорж Кін. Я шукаю доктора Петера Кіна, приват-ученого. Вісім років тому він жив тут, це поза всяким сумнівом. Ви часом не знаєте, у кого з будинку я можу довідатися про його адресу, якщо він звідси виїхав?

— Краще я нічого не скажу.

— Але ж дозвольте, я приїхав спеціально з Парижа. Адже ви можете мені сказати, живе він тут чи ні!

— А ви, перепрошую, чоловік веселий!

— Чому це я веселий?

— Ми не дурні.

— Певна річ.

— Розказувати є про що.

— Може, мій брат хворий?

— Нічогенький брат! Посоромилися б!

— То скажіть же, коли щось знаєте!

— Хіба я з цього щось матиму?

Ґеорґ дістав з гаманця монету, схопив жінку за руку й по-дружньому тицьнув монету в долоню, яка розтулилася сама собою. Жінка знов ошкірилась.

— Тепер ви скажете мені, що знаєте про мого брата, чи не так?!

— Сказати всяк може.

— Отже?

— Людина живе, живе, а тоді гоп — та й немає. Давайте ще!

Вона підсмикнула вгору плече.

Ґеорґ дістав іще одну монету, жінка підставила йому другу руку. Не торкаючись її, він кинув у неї монету.

— Я тепер можу й піти! — промовила вона й люто зиркнула на нього.

— То що ви знаєте про мого брата?

— Це збігло вже понад вісім років. А позавчора все й випливло на чисту воду.

Вісім років Петер не писав. Позавчора надійшла телеграма. Ця жінка щось таки знала.

— І що ви зробили? — спитав Ґеорґ, аби лишень швидше розв’язати їй язика.

— Пішла в поліцію. Порядна жінка одразу йде в поліцію.

— Ну звісно, звісно. Дякую вам за те, що допомогли моєму братові.

— Та чого там, прошу. А в поліції аж очі повитріщали!

— То що ж він зробив?

Ґеорґ уявив собі, як його трохи збентежений брат скаржиться грубим поліцейським на свої хворі очі.

— Він украв! Кажу ж вам, у нього Бога в серці немає.

— Украв?

— Він її вбив! А до чого тут я? Вона була в нього перша жінка. Я — друга. А шматки поховав. За книжками-бо місця он скілько! Я завше казала: злодій. А позавчора вбивця й розкрився. Ганьба мені. І чого я була така дурна? Я ж кажу: не тра’. Так уже в людей ведеться. Я думала: стілько книжок... Що робить чоловік від шостої до сьомої ранку? Трупи чикрижить — ось що він робить. А шматки бере з собою на прогулянку. Жодна душа нічого не помічала. А банкову книжку поцупив. Думаєте, в мене на руках щось зосталося? Я ж бо могла з голоду вмерти. Мене теж хтів. Я друга. Тепера подам на розлучення. Хай тілько, перепрошую, спершу заплатить. Його тра’ було запроторити до худиґарні ще вісім років тому! Тепер він там, унизу. Я його замкнула! Я не дам себе вбити!

Вона заплакала й хряснула дверима.

Петер — убивця. Тишко, худорба Петер, якого завжди лупцювали однокашники. Сходи хитаються. Стеля падає. Чоловік охайний, аж педантичний, Ґеорґ випускає з рук капелюха й не підіймає його. Петер одружений. Хто ж знав. Друга жінка, їй за п’ятдесят, потворна, обмежена, вульгарна, не годна сказати по-людському жодного слова, позавчора уникла його руки. Першу Петер розчленував. Він любить свої книжки й використовує їх для схованки. Петер і правда. Краще б він уже брехав, брехав на відчай душі в юності! То ось нащо викликали Ґеорґа. Телеграма фіктивна, її надіслала дружина або поліція. Казка про безстатевого Петера. Гарна казочка, як і всі казки, висмоктана з пальця й безглузда. Ґеорґ — брат убивці-садиста. Заголовки в усіх газетах. Найбільший із живих синологів! Найкращий знавець Східної Азії! Подвійне життя! З посади директора психіатричної лікарні доведеться піти. Крах. Розлучення. Його наступником стане котрийсь із асистентів. Хворі, хворі... Їх мучитимуть, їх лікуватимуть! Вісімсот чоловік! Вони його люблять, він їм потрібен, він не має права їх кидати, про відставку годі й думати. Вони смикають його з усіх боків, ти не повинен іти, ми підемо з тобою, залишайся, ми зовсім самі, тут не розуміють нашої мови, ти нас чуєш, ти нас розумієш, ти до нас усміхаєшся, його чудові рідкісні птахи, вони тут геть чужі, в кожного своя, окрема батьківщина, жоден не розуміє свого сусіду, вони сварять одне одного й навіть не здогадуються про це, задля них він живе, він їх не покине, він залишиться. Петерову справу треба залагодити. Його біду можна пережити. Він народжений для китайського письма, Ґеорґ — для людей. Петера слід покласти до закритої лікарні. Надто довго в житті він стримувався. З першою жінкою в нього подалися нерви. Як йому було впоратися з несподіваною переміною? Поліція його віддасть. Можливо, пощастить перевести до Парижа. Те, що стан у нього неосудний, можна довести. Ні, Ґеорґ у жодному разі не допустить, щоб його лікарнею керував хтось інший.

Навпаки, він ступає крок уперед, підіймає капелюха, обтрушує його й чемно, однак рішуче стукає в двері. Щойно капелюх опиняється в нього в руках, Ґеорґ знову стає впевненим і досвідченим лікарем.

— Ласкава пані! — бреше він. — Ласкава пані!

Молоденький коханець Ґеорґ проказує ці слова як заклинання і так палко, що йому й самому стає смішно, немовби він сидить у театрі перед коном, де сам-таки й грає. Він чує, як вона підходить до