Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

За часів правління Ольги зовнішньополітичні інтереси Київської Русі забезпечувались мирним шляхом. Важливою політичною подією був візит Ольги до Візантії, де вона була прийнята імператором Константином Багрянородним. Крім пишної офіційної аудієнції, імператор двічі приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була присутня на імператорському обіді. Зміст переговорів залишився невідомим. Проте з огляду на велику кількість купців (44) у посольстві сторони, ймовірно, крім політичних, обговорювали й торгові проблеми. Можливо, мова могла йти про налагодження більш тісних контактів між країнами і в контексті цього було порушене питання про хрещення Русі. Княгиня Ольга прийняла християнство, проте християнізація Русі на державному рівні не відбулася.

Більшість дослідників датують цей візит Ольги 957 р., хоч в історіографії висловлювались думки, що могла бути ще одна поїздка Ольги до Візантії 946 р.[801]. Існують різні думки щодо місця та дати її хрещення. Дуже можливо, що вона була хрещена ще у Києві, але приватно. Хрещення у Константинополі могло розглядатися як важливий політичний акт, спрямований на підвищення авторитету Русі.

Договір Ольги з Константином підтвердив умови договору 944 р., адже Роман І Лакапін, як і Ігор, що підписали його, вже зійшли з історичної арени.

Відносини Візантії і Русі залежали від загальнополітичної ситуації та внутрішнього становища держав. Як тільки імперія посилювала свої позиції або відчувала послаблення сили київського князя, починалися утиски інтересів Русі в тих чи інших регіонах.

Слід підкреслити, що Русь досить успішно оволодівала практикою політичної розвідки, володіла загальною військово-політичною ситуацією. Про те свідчать посольство 838 р., раптові для Візантії походи 860 та 941 рр., коли руси виступили, знаючи, що візантійська армія знаходиться далеко від столиці.

Наступний етап відносин з Візантією пов’язаний з політикою Святослава. Візантію-турбувало посилення Болгарії й вона вирішила розбити її за допомогою Русі, яка теж виснажувалася внаслідок військових зіткнень. До Києва прибуло посольство Калокіра з Херсонесу з багатими подарунками (півтори тисячі фунтів золота), щоб схилити князя до походу на Болгарію. У 968 р. Святослав з військом з’явився у Болгарії й під Доростолом розбив болгар, зайняв міста у Подунав’ї. Болгарія практично вся ставала на бік переможця. У Святослава змінились плани й разом з болгарами він вирішив повернути зброю проти Візантії. Облога Києва печенігами того ж року примусила його повернутися додому. Але він відразу ж почав готуватися до нового походу.

Святослав планував перевести свою резиденцію до Переяславця-на-Дунаї («хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей»). Його вабила жвава торгівля на Нижньому Дунаї, де сходились торгові шляхи з Візантії, Русі, Чехії, Угорщини тощо.

969 р. він виступив у другий похід на Балкани, на цей раз вже проти Візантії. Після кількох перемог він підійшов майже до столиці імперії («за маломь бо бѣ не дошелѣ Царяграда»). Проте у битві з новим імператором Іоанном Цимісхієм зазнав поразки і відійшов до Болгарії. Велике візантійське військо 971 р. вдерлося до Болгарії, болгарська феодальна верхівка почала переходити на бік імперії. Були втрачені майже всі міста, залишки Святославового війська були обложені у Доростолі. Після тримісячної виснажливої облоги та жорстоких боїв обидва суперники розпочали переговори й уклали мир.

За його умовами Святослав відмовлявся від претензій на Балканах та у Криму, Іоанн Цимісхій зобов’язувався відпустити залишки руських військ додому й забезпечити їх харчуванням у дорозі та в подальшому ставитись до них «як до друзів».

Втім, як небезпідставно вважають дослідники, ця обіцянка недорого коштувала. Візантія організувала напад печенігів на послаблене військо[802]. Посланець імператора Феофіл Євхаїтський, ймовірно, вказав на поганий стан руського війська, чим практично зумовив печенізький напад. Руське військо, перезимувавши на Білобережжі, надто виснажилося від голоду. Одна частина поверталася верхи, а друга, із Святославом,— водою. Під порогами, на о. Хортиця, князь потрапив у засідку й загинув у битві з печенігами.

Результати зовнішньої політики Святослава не можна сприймати однозначно. З одного боку, він остаточно ліквідував Хозарську державу, а з другого — зняв останню перешкоду перед печенізькими ордами. Отримавши низку блискучих перемог на Балканах, не оцінив свої сили та загальну політичну ситуацію й не зміг ними скористатись. Руська держава знесилилась під час балканської кампанії й пережила першу міжусобну війну.

Підступна поведінка візантійців та нехтування укладеною угодою, а головне, панування імперії на Балканах і Чорному морі, призвели до погіршення русько-візантійських відносин.

Намагання Візантії зменшити вплив Русі не мали успіху. У Русі залишились міцні позиції в Надазов’ї. Тмутараканське князівство розширило свої кордони й у межах Керченського півострова, центр якого набув назви Корчева. Зіткнення інтересів обох держав призводило до напруження у відносинах.

Проте, коли 987 р. спалахнуло повстання Барди Фоки, імператор Василій II звернувся до Володимира по військову допомогу. Почалися відомі події, пов’язані з прийняттям християнства на Русі. На вимоги руської дипломатії щодо династичного шлюбу князя Володимира з принцесою Анною Візантія дала згоду, але виконала її тільки після військового походу на Херсонес.

Цей династичний шлюб важив надзвичайно багато як політичний акт, що свідчив — Русь зайняла видне місце серед держав тогочасного світу. Традиційна візантійська політика, щоб підкреслити найвищий статус імператорського дому, уникала будь-яких династичних споріднень. Візантійський імператор був недосяжним ідеалом величі, могутності, влади, престижу для будь-якого європейського монарха. Престиж влади київського князя тепер було піднято на найвищий щабель. В той же час посилились позиції Русі у Північному Надчорномор’ї та у Криму.

Посилення політичних та економічних контактів сприяло зміцненню і поширенню культурних контактів. Русь швидко засвоювала найкращі досягнення Візантії в різних галузях культури.

З часів правління Ярослав Мудрого відносини Київської Русі та Візантії мали мінливий характер. Джерела нічого не розповідають про їх погіршення на початку князювання Ярослава. Але ймовірно, що під час послаблення Русі у ході боротьби за великокнязівський стіл Візантія традиційно почала притісняти руську торгівлю на Півдні. Невдоволення імператора викликала політика Ярослава, його орієнтація на самостійність руської митрополії.

Все це призвело до збройного конфлікту 1043 р., коли відбувся новий похід на Візантію на чолі з Володимиром Ярославичем та Вишатою. Проте він завершився повною невдачею. Пізніше мирні стосунки нормалізувалися й угода була закріплена династичним шлюбом. Улюблений син Ярослава Всеволод одружився на візантійській царівні з дому Мономахів. Старший син Всеволода — Володимир — отримав через це прізвисько Мономаха. Оскільки «родися синъ Володимиръ отъ цариці Греческое» 1053 р., то нормалізація відносин відбулась не пізніше 1052 р.

Відносини Русі із східними сусідами (Хозарія, Волзька Булгарія, Кавказ та Середня Азія)

У