Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

Ітамар поморщився, вдивляючись у темряву. Щось почулося йому за вербовими кущами, чиясь присутність. Але не встиг він покликати, як із кущів виринула маленька струнка фігурка Лоукі.

– А, це ти... – трохи розчаровано промовив Ітамар і знову подивився на небо.

Лоука безтурботно підійшла до нього і стала поруч. Її маківка ледь доходила до його грудей. Ітамар відчував запах її волосся: пряний, з якоюсь дивною, хвилюючою гіркотою.

Поза волею поклав він долоню на її маківку. Вона була дуже гарячою, він відчув биття крові і стривожився. Чи не захворіла дівчинка?

Але Лоука вислизнула з-під його руки, немов легкий туманний серпанок. Ітамар зітхнув і заговорив м'яко й ласкаво:

– Я пам'ятаю, що обіцяв подбати про твій лісовий дім, і дотримаю слова, хоч мені й незрозуміле це бажання – жити  окремо. Але я не маю права  змушувати тебе виконувати мою волю... Шкода, що ти поки не можеш нічого про себе розповісти.

Лоука подивилася на нього, посміхаючись одними губами. Її очі залишалися серйозними.

–Ти написала своє ім'я. А чому не хочеш написати свою історію?

Лоука зачепила його за руку і зробила крок уперед, немов запрошуючи слідувати за собою.

–  Куди? Хочеш мені щось показати?

Вона кивнула і знову торкнулася його   руки.

– Добре. Я з тобою...

Лоука жваво пішла вперед. Ітамар послідував  за нею. Він одразу зрозумів, куди вона його веде: до тієї хатинки, яку спорудила з листя і гілок.