Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Лєра повернулась до нього, захоплено посміхаючись:

– Він згоден.

Колвін вловив образи, що линули від дракона:

– Око Стрибор’я?!

– Ти ж його показав тоді у моєму сні?

– Так, – погодився він, хоча ця ідея йому чомусь зовсім не подобалась.

Полишивши туманного, Лєра підійшла до Ігоря впритул, поклала руки на його плечі й посміхнулась такою спокійною нехитрою посмішкою, що він готовий був погодитись на будь-яку найбожевільнішу ідею, аби бачити це обличчя усміхненим. Завжди. І, ні – вона не підлещувалась зараз до нього, вона просто згадала той політ – він відчував це. Він просто знав це. Тому й посміхалась.

– Летимо до озера? – Ігор поклав руки на її тоненький стан.

– А можна? – спалахнули радісним вогнем її очі.

– Чому – ні? – приклався губами до її чола, що вже стало звичкою за останні дні.

– Ну, я ж не знаю, що тут можна, а що ні, – трохи поморщившись, вивільнилась вона з-під перевірки.

– Можна, Лєрка! – поцілував її у кінчик носа. – Збігай тільки візьми накидки, рукавички й захисні окуляри унизу.

– Чому я?! – цілком очікувано обурилась дівчина.

Він подивився на дракона, потім на неї й мовчки знизав плечима. Невдоволено пирхнувши, вона все ж побігла у підсобку, де зберігалось необхідне знаряддя для польотів.

Дракон повернув до нього голову й у свідомості пролунало досить насмішкувате: «Боягуз! Вла-а-а-сник!»

Ігор тільки скривився на драконячу ремарку: краще вже на холодну воду зайвий раз подути, ніж ошпаритись. З нього вистачило, а з неї – тим більше.

Лєра дуже швидко повернулась, тягнучи екіпіровку. Одягнувшись, вони піднялися на дракона й Ігор застібнув кріплення на них. Туманний, відштовхнувшись від майданчика, змахнув крилами й здійнявся у небо. Колвін відчув, як притиснуте до його грудей тіло дівчини затремтіло. Він схилився до її вуха:

– Ти боїшся?

– Ні! – мотнула вона головою. – Просто… це так… шалено! – нарешті віднайшла вона слово, що відповідало її відчуттю.

– Ти ж вже літала.

– Мені тоді не до польоту було: я й очі не розплющувала.

Так. Йому тоді теж було ні до чого. Він вдруге ледь не втратив її. Чи вже втретє, якщо рахувати вовкулаків? Його руки міцніше стиснулись навколо неї, а вона аж захлинулась від захоплення, що рвалось з неї назовні, поки дракон закладав коло над скелястою грядою, де розташувався замок.

Видовище зверху було дійсно захопливим. Замок, складений з каменю графітового кольору з темно-синіми прожилками в ньому, вигравав на сонці барвистим розмаїттям, розсипаючи навколо себе сяйливі бризки, мов необроблений самородок, що виріс посеред гірських уступів. Деінде виднілись зелені плями з насаджень самшиту та ялівцю, що з висоти драконового льоту здавались просто гірською рослинністю, що тулилась до замкових башт, схожих звідси на величезні друзи.

Дракон набрав висоту й здійнявся попід самі хмари, що білими купками клубочились й розлітались від помахів могутніх крил. Лєрка аж вискнула й потяглась знімати рукавичку.

– Не знімай! – зупинив він її. – Змерзнеш. Це просто волога. Ти ж знаєш. Повір, – Ігор розсміявся, згадуючи її стрибки на даху у дитинстві, – вони не пухнасті.

– Та ж так кортить! – завовтузилась вона від нетерпіння.

– Як так хочеться зануритись у щось пухнасте, – він спробував заглянути в її очі, – ти знаєш до кого звернутись.

Лєра здивовано задерла голову:

– Серйозно?! І ти погодишся?

Колвін ковзнув губами по її вологій щоці:

– А це – глядячи, як проситимеш, – голосно шепнув він, торкаючись почервонілого вушка.

Дракон почав потроху знижуватись й під ними замигтіли то гірський водоспад, то річка, мов намистом спадаючи донизу, то яскраво зелені долини, то припорошені снігом, якщо вже зовсім високо. Та нарешті з’явились знайомі відроги, посеред яких, наче й справді як велетенське око, виблискувало синьо-зелене озеро – Око Стрибор’я.

Туманний приземлився трохи на віддаленні від води – посеред снігу. Нинішні дракони не наближались до Ока, наче у пам’ять про чорних, закріпивши лише за ними такий привілей. Ігор зістрибнув униз і допоміг Лєрі спуститись. Вони попрямували до дзеркального плеса, що вигравало під сонцем райдужними цятками.

Чим ближче було до озера, тим тепліше ставало повітря. Та й сніг під ногами зник, змінившись спочатку на низькорослі трави, а потім і на квітуючі вересом острівки, що яскравіли то там, то тут. Деінде біліли, чи жовтіли кущики ломикаменю. Лєра присіла біля квітів й, стягнувши рукавичку, провела по нім рукою:

– Квіти?! На такій височіні?! – озирнулась вона на нього.

– Біля озера особливий мікроклімат, завдяки гарячим ключам на його дні.

Вона аж підскочила:

– І в ньому тепла вода?!

– Так. За легендою: той, хто хотів укласти союз з чорним драконом, мусив зануритись в озеро з головою. Якщо котрийсь з драконів його приймав, як союзника, то вода сама виносила претендента назовні.

Лєра підійшла до води й втупилась в неї:

– А, якщо – ні?

Ігор обійняв її за плечі:

– Якщо – ні, то він просто зникав.

Дівчина присіла навпочіпки й потяглась до води, занурюючи в неї пальці:

– Справді – тепла. Така приємна.

Раптом почулось дивне тремтіння, мов землетрус, і вода пішла брижами. Колвін схопив Лєру, підводячи її, та не встигли вони зробити й кроку, як над озером замерехтіло повітря і з нього виткались обриси велетенського чорного дракона – напівпрозорого, та очі його палахкотіли справжнім полум’ям. І цей полум’яний погляд був спрямований на них.

Ігор завів Лєрку за спину, прикриваючи собою, і почав задкувати. Він ніколи не чув, щоб тут були привиди й, тим більш, драконові. Поки вони так відступали, до його свідомості не одразу дійшло, що він чує їхнього дракона: «Він нікому не нашкодить. Йому потрібна вона».

Колвін ще міцніше вп’явся в Лєркину руку та ледь не перечепився через дівчину, оскільки та раптом заклякла на місці. Він стрімко розвернувся, встигаючи схопити її за плечі та утримуючи від падіння.