Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

був Пол Берман, користувач акумулятора з Нью-Йорка, якого Шараф описав як «ходячий посібник з вивчення запущеної форми неврозу». Він лікувався в доктора Джона Пьєрракоса, який пізніше, того ж року, заснував разом із Александером Лоуеном Інститут біоенергетики — фракцію розкольників, які займалася розвитком вегетотерапевтичної гімнастики за методом Лоуена. Берман розповів Маґвайрові, що Пьєрракос запропонував йому почати користуватися камерою і що він продовжував платити за її оренду навіть після накладення судової заборони: ніхто й не намагався повернути прилад. Райх запитав його, чи акумулятор допоміг йому. Берман сказав, що так — допоміг, але його відповідь, за наказом судді, не внесли до судового протоколу. Суддя Суіні постановив, що запитання про ефективність приладу повинні були розглядатися судами попередніх інстанцій; це слухання мало бути присвячене розглядові конкретного питання про порушення Райхом судової заборони.

Своїх свідків Маґвайр допитував два дні. Розповідаючи судові про те, як акумулятори продавалися та здавалися в оренду з метою максимізації Райхових статків, він намагався винести поза межі будь-якого сумніву той факт, що Сільверт, перевозячи акумулятори в рамках міжштатної торгівлі, діяв у змові з Райхом. Райх оскаржував «занудність» Маґвайрового методу допиту свідків; в одному випадку, коли Маґвайр вдався до похвилинної деталізації того, як Райх витрачав незаконно зароблені Сільвертом гроші, навіть суддя не витримав та перебив його: «А що ще нам розкажете: може, як він купував за ці гроші сигарети, сигари і таке інше?». Райх звернув увагу суду на те, що 350 000 $ власного заробітку він вклав у розвиток оргонних досліджень, тож те, як Маґвайр деталізовано ремствував про чеки, за які хтось заплатив 21,50 $, видавалося просто сміховинним.

На третій день засідань настала Райхова черга викликати свідків. Йому знадобилося лише півтори години, щоб опитати всіх, і його кричущий дилетантизм, змодельований на основі усіх драм, що розгорталися в судових залах фільмів, які він так полюбляв дивитися (улюбленою була сцена з «Містер Сміт вирушає до Вашингтона»[118]), іскристо відрізнявся від непохитного професіоналізму Маґвайра. Єдиним лікарем, який свідчив у справі, був Альберт Дюваль, який сказав суду, що своїх пацієнтів він настановив би повернути акумулятори, навіть якщо б Райх не попросив його про це. Однак основним задумом Райхової стратегії допиту було не довести, що накладена на його діяння судова заборона була неможливою до виконання. Натомість він шукав способів довести, що зняття заборони — абсолютна необхідність для суспільства. Суддю приголомшила така його тактика захисту. «Якщо ви щойно визнали, що порушили заборону, то своїми промовами ви просто витрачаєте наш час, — сказав йому суддя Суіні. — Мені не важливо, чому ви її порушили і що змусило вас до цього. Фактом залишається те, що якщо ви визнаєте, що порушили заборону, то ваша справа близька до закриття». Але Райх наполягав, що він — не винен і щоб суддя взяв до уваги той факт, що свої інтереси він представляє без допомоги адвоката, та дозволив йому продовжити допит.

Своїми промовами та запитаннями до свідків Райх натякав судді на особливість таємниць, які він не міг розкрити, на загрозу шпигунства та на «плечі», які він мав у вищому світі (Білому домі, ВПС та ЦРУ). Він сказав суду, що шпигунів УПМ необхідно будь-якою ціною видворити та тримати на відстані від Оргонону, бо вони плекали намір викрасти його секретні рівняння, і що він видав своїм працівникам наказ носити вогнепальну зброю, аби впевнитись, що ті не проникнуть до його володінь. Коли суддя запитав МакКаллоу, який був з Райхом в Аризоні, чи той мав би намір застрелити представника УПМ, той відповів, що «за певних обставин», — так, мав би. Намагаючись запевнити всіх у життєво необхідній важливості його справи і щоб показати, як він був готовий померти, аби захистити свої таємниці, Райх викликав за трибуну свідків Тома Росса і попросив розказати судові, як він просив його викопати для нього могилу в Оргононі.

Єдиний раз, коли сторона обвинувачення з’їла ложку справжнього сорому, був допит Міллза. Райх запитав його, чому він перейшов від ролі його адвоката до амплуа прокурора в його справі. Міллз заявив, що працювати на Райха він перестав 1952 року — ще до того, як УПМ подали на нього позов, і що в будь-якому випадку все, що він зробив для Райха — то це нотаріально завірив декілька документів (взагалі-то він був присутнім на зборах, де обговорював з УПМ питання, що стосувалися їхнього з Райхом конфлікту, — про це свідчать протоколи тих зібрань). Міллз стверджував, що спецпрокурором у справі він призначив Маґвайра лише для того, щоб запобігти конфліктові інтересів. Коли Райх заявив, що вони були друзями, Міллз ствердив, що уся соціальна інтеракція між ними обходилася принагідно випитою чашкою кави, на що суддя відповів дуже важливим для справи запитанням: «З молоком та цукром?». Таким чином суддя дав Міллзу зрозуміти, якщо той матиме бажання, то його ім’я може й взагалі перестати фігурувати в справі.

Під час перерви в засіданні суддя Суіні підказав Оллендорф, що Райхові не завадило б психіатричне обстеження, бо, на його думку, визнання підсудного психічно хворим було його останнім шансом уникнути обвинувального вердикту. У його свідченнях чітко виднілися проблиски втраченого із реальністю зв’язку. Та й справді, під час ведення ним міжгалактичної Едіпової боротьби Райх дійшов висновку, що його батько міг бути гостем із відкритого космосу. В опублікованій після його смерті книзі «Контакт з космосом» Райх пише:

«20 березня 1956 року о 10-й годині вечора в моїй голові зринула думка, що явилась мені з найвіддаленіших глибин вірогідності, думка, яка, боюсь, вже ніколи мене не залишить: “Я — прибулець? Я належу до новітньої земної раси, що була породженою контактами чоловіків з космосу із земними жінками? Мої діти — нащадки першої міжпланетної раси?” Невже на нашій планеті