Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Один із Райхових оргономістів заклав свій будинок під заставу (яку виставили на рівні 30 000 $), і Райха, його пацієнта (Сільверта) і пацієнта його пацієнта (Манґравіта) відпустили. Манґравіт сказав мені, що, коли він був в Мені, Райх, скориставшись нагодою, провів для нього шість чи сім сеансів терапії у своєму кабінеті в Оргононі. Розвиваючи тему техніки терапії, яку до нього застосовував Райх, Манґравіт сказав, що це було більше схожим на допит, аніж на лікування. Райх вважав, що Манґравіт, як «свідок із сторони державного звинувачення» — так наче в нього був вибір, до якого табору пристати, — був зрадником оргономії і використовував свою техніку глибокого дихання не для того, щоб зламати його броню характеру, а для того, щоб витягнути зізнання із можливо подвійного агента. Райх, чия параноя не спинялась у своєму прогресі, вважав, що його оточили комуністичні шпигуни.

«Я просто сидів у кріслі, — пригадує Манґравіт, — у кінці кімнати були й інші люди. Говорив він багато. Потім, у якийсь момент, він викрив у мені цей ось “синдром шпигуна” і запитав: “Ти — шпигун?”. Він вилив на мене усе своє лайно, яке тільки міг. Майже усі його терапевти повторно змушували мене лоскотати своє піднебіння, допоки я не починав блювати, щоб я, розумієте, розкрився перед ними — це було дуже неприємно. Він змушував мене проходити крізь це безліч разів, і мене це бісило. Я б і не проковтнув це лайно, якщо б… Тоді я зайняв позицію штибу “а не наїжджай на мене тому, що тебе аж тіпає від того, що усіх нас тепер судять і що все йде не так, як ти собі замислив”. Мене завжди сповнювало відчуття, що перед ким би він не знаходився, Райх завжди грав на публіку. Не знаю, чи було йому страшно на тому суді, чи ні. Він дотримувався поведінкової моделі, що чітко виражала його зверхність над усім цим і те, що все це просто розсмокчеться, бо він був дуже важливим для держави».

Райха привезли до суду міста Портленд у наручниках; фото, на якому він здіймає догори свої заковані зап’ястя, з’явилося у місцевій газеті{489}. Згодом у суді Райх самотужки виконував роль адвоката сторони захисту, нарікши себе представником БЗЕЧ — Бюро запобігання емоційній чумі. До Мену також прибули трохи більше сорока прибічників Райха, які бажали виказати йому свою підтримку в перший день судових слухань. Більшість з них вважали, що Райхове рішення представляти свої інтереси особисто було помилковим.

«Він був найнезвичайнішою людиною, з якою я коли-небудь спілкувався, — каже Гершковіц, — але я завжди вважав, що в моєму глузді здорових клепок більше, аніж у його; мені було добре відомо про його політичну наївність, я знав, що якщо він почне наполягати на своїй недоторканності вже з початку засідання, то програє; я знав, що його ж думки і ввели його в оману. Знаєте, він полюбляв фільми про ковбоїв і на політику дивився, як на ковбойські фільми: Ейзенхауер наглядав за ним і в разі чого був готовим захистити його. Здається мені, що Ейзенхауер чув про нього лиш краєчком вуха, якщо взагалі чув». (Ракнес, до якого Райх колись хотів записатися на терапію, приписував Райхові ілюзії стосовно Ейзенхауера «якомусь невирішеному конфлікту між батьком та дитиною».){490}

Манґравіт запитав мене: «А вам ніколи не здавалося, що у нього був комплекс Христа і що він хотів власне піддаватися гонінням? У моїй голові спливає все більше помислів, і що більше я думаю про це, то більш дурнуватими вони мені видаються. Таке враження складалося, що він і геть не хотів захищати себе».

Усі події триденного суду детально висвітлювалися у портлендських газетах: журналісти смакували ексцентричністю Райха та науково-фантастичними образами таких приладів, як акумулятори оргонної енергії та ловці СОЕ, і на кожному засіданні в залі ніде було голці впасти. Один газетний заголовок твердив, ніби стаття, що під ним, була оглядом фільму: «Сценарій — брудний, акторський склад — видатний» (Портленд (ME.) «Evening Express», 5 травня 1956). У статті йшлося про те, як Райх, слухаючи свідків, щось постійно занотовував у своєму блокноті з жовтими сторінками, жваво кивав та мотиляв головою та нервово пропускав пальці «крізь густу сивувату шевелюру, яка своєю контрастністю з його рудим обличчям виразно розділяла його голову надвоє». Коли приходила його черга опитувати свідків, він похапцем вискакував зі свого крісла за трибуну, з якої «чіткості його допиту дещо заважав його акцент».

Аби викласти перед судом детальну схему-перелік кожнісінького порушення Райхом судової заборони, державне звинувачення викликало декількох свідків. Першою в списку була Ільзе Оллендорф, яка не бачилась з Райхом з моменту їхнього розлучення — два роки тому. Опитуючи її, Маґвайр, державний обвинувач, намагався виставити Райха головою підпільної банди — раз за разом він згадував про «бізнес», називав Райха «авторитетом» та оперував лиховісними термінами як, наприклад, «взятися за Нью-Йорк». Хоча Оллендорф і визнала, що орендна плата за акумулятори збиралася і після накладення судом заборони, вона не пропускала жодної можливості, що в неї була, аби поправити Маґвайра в його лжесвідченнях. «Вона була хорошим свідком, — зазначав Шараф про той суд у статті, яку написав два роки потому, — її свідчення, мабуть, були найправдивішими, бо серед усіх тих, хто свідчив на суді, вона була єдиною, кому було нічого боятися».

Коли прийшла Райхова черга допитати її, він поставив їй лише одне запитання: «На що витрачалися гроші, отримані в результаті продажів акумуляторів?». Оллендорф відповіла, що все вкладалося у подальші дослідження, як, наприклад, Райхова операція в пустелі. Райх сказав, що більше питань не має, наче намагаючись протистати звинувачувальним випадам Маґвайра, просто продемонструвавши безкорисливу великодушність своєї діяльності.

Наступним свідком