Читати книгу - "Сонячна машина"

вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торкається. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандибає собi назад.

Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторiї. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти їх, потiм колоти, потiм розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати — до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти свої нори.

Вiд Макса помочi нiякої — що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба — не замерзне дiд перинами, а як i замерзне — кому вiд того бiда?

Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля тої ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку своїх сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в Євангелiє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чиїхось нiг. Наче в полi стоїть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I Євангелiє тепер — снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi.

Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати.

Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним грається вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?» Старий граф часом привiтається, спитає, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше — профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим.

Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато — вiн не повинен сердитись на принцесу за її таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти її i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячної машини. А тут iще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi — куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на її мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна їй нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiякої помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу — не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, i в кiмнатi стоїть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторовi Рудольфовi. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi — квашi, слабодухi макухи — ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиляє з доктором Рудi багато дров.

I пиляє. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, тримає обома руками держальце пилки й з усiєї сили тягає туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно!

А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старої засипаної снiгом оранжереї. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от!

I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушує, обурюється, вiдвертається лицем до стiни й бере в руки детективний роман.

— Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову «Друзiв Ладу», щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi?

Рудi не знає. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя,