Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

спитали: невже він вважає, що життя або смерть залежать від нашої власної волі? Аякже, відповів Квіквег. Одне слово, на його переконання, якщо людина вирішила жити, сама хвороба неспроможна вбити її. Це може зробити тільки кит, або шторм, або якась інша нерозумна, не підвладна нам руйнівна сила.

Між дикуном і цивілізованою людиною існує ще й така гідна уваги різниця: тоді як цивілізована людина може оклигувати від тяжкої хвороби, скажімо, з півроку, хворий дикун видужує зовсім трохи не за один день. І до мого Квіквега дуже швидко вернулися сили: він кілька днів посидів, нічого не роблячи, на кабестані (правда, їв із неймовірним апетитом), а тоді раптом скочив на ноги, розпростав руки, потягся добре, позіхнув, стрибнув на ніс свого човна, підвішеного над бортом, і, піднісши над головою гарпуна, заявив, що він уже має сили вирушати в погоню.

Відтоді він почав з якоїсь дикої примхи користуватися своєю труною як матроською скринею: витрусив у неї з парусинової торби всю одіж і рівненько поскладав її там. Багато вільних годин просидів він над віком, вирізьблюючи на ньому всілякі химерні знаки та візерунки; здається, він намагався хоч примітивно скопіювати частини складнющого татуювання на своєму тілі. А татуювання те було зроблене руками одного вже померлого пророка і ясновидця з його острова. Тими ієрогліфічними знаками ясновидець записав на Квіквеговому тілі всю теорію будови неба й землі, а також містичний трактат про те, як досягти істини, отож Квіквег у власній особі являв загадку, яку треба було розгадати, дивовижний твір в одному томі, але записаних там таємниць він і сам не міг прочитати, хоч під ними билося його власне, живе серце. І таким чином усім цим таємницям судилося колись зотліти разом із тим живим пергаментом, на якому вони були записані, і лишитися нерозгаданими до останку. Про це, мабуть, і подумав Ахав, коли якось уранці, придавившися до сердешного Квіквега, відвернувся й вигукнув гнівно:

— О диявольська спокуса богів!

111

ТИХИЙ ОКЕАН

Коли ми, проминувши острови Баші, випливли нарешті у великий Тихий океан, я радий був привітати мої любі Південні моря хоч би вже за те, що нарешті здійснилися давні мрії моєї юності. Той спокійний океан котив свої блакитні хвилі на схід, на багато тисяч миль переді мною.

Є якась незбагненно солодка таємничість у цьому океані, чиї хвилі, лагідні й грізні, наче промовляють, що вони ховають під собою якусь душу, немов легендарне хвилювання ефеської землі над тим місцем, де поховано євангеліста Іоанна. І так воно й годиться, щоб на цих морських лугах, на цих неозорих водних преріях і кладовищах усіх чотирьох континентів хвилі здіймались і опадали, набігали й утікали безнастанно. Бо під ними лежать упереміш мільйони тіней і примар потонулих мрій, сновидь та марень, лежать і снять, снять, і перевертаються, як сонні люди в постелях, і то їхній неспокій здіймає оці невпинні хвилі.

Кожному схильному до роздумів волхвові-мандрівцеві досить один раз побачити цей спокійний Тихий океан, щоб навіки зріднитися з ним. Це осереддя всіх вод світу, а Індійський та Атлантичний океани — то тільки його затоки. Ті самі хвилі миють і причали новозбудованих міст Каліфорнії, тільки вчора поставлені там наймолодшою людською расою, і полощуть уже занепалі, але ще пишні узбережжя азіатських країн, старіших від самого праотця Авраама, а посеред них пливуть Молочні Шляхи коралових островів, і низькі, безкраї, незнані архіпелаги, і непроникна Японія. Таким чином цей таємничий, божественний Тихий океан оперізує всю брилу світу, всі береги робить берегами своїх заток, і здається, що його припливи та відпливи — то биття світового серця. Підносячись на його правічних хвилях, ви неминуче мусите визнавати божество-спокусника, схиляючи голову перед Паном.

Та не дуже думав про Пана Ахав, стоячи, немов залізна статуя, на своєму звичайному місці при бізань-вантах. Однією ніздрею він байдуже вдихав пряно-солодкі повіви з островів Баші (де, певно, в прекрасних гаях любо прогулюються закохані пари), а другою — жадібно втягував солоне дихання щойно досягнутого океану, того самого, в якому, напевне, плавав у цю хвилину ненависний Білий Кит. Тепер, коли старий капітан виплив нарешті на простори цих майже найдальших вод і простував до японських китоловних угідь, його мета все більше набирала плоті й крові. Його рішучі губи стискалися, мов губки лещат; дельта жил на його чолі набрякала, наче річкові потоки у повінь, і навіть крізь сон у лункому корпусі судна розтинався його гучний крик: «Табань! Білий Кит дмухає густою кров’ю!»

112

КОВАЛЬ

Користаючись із м’якої, теплої, але свіжої літньої погоди, яка саме стояла в тих широтах, старий коваль Перт, чорний від кіптяви, весь у близнах від опіків, дожидаючи особливо завзятого полювання на китів, яке передбачалося невдовзі, не став прибирати назад у трюм переносне горно, коли закінчив свою частину роботи над Ахавовою ногою. Горно стояло, міцно прикручене до палубних римів, біля фок-щогли, і раз у раз до коваля підходив котрийсь із вельботних старшин, гарпунників чи веслярів і просив зробити для нього якусь роботу: полагодити або перекувати на інший лад ту чи ту зброю або щось із обладнання човна. Частенько нетерплячі клієнти колом обступали його, і кожен чекав своєї черги, держачи в руках лопатку, або наконечник списа, або залізко гарпуна й ревниво стежачи за кожним рухом його чорних від сажі рук. Та цей старий чоловік тримав терплячий молот у терплячих руках. Він ніколи не дратувався, не ремствував, не бурчав. Мовчазний, неквапливий, поважний, він ще нижче нагинав свою й так весь час зігнуту спину і працював, працював, працював, немовби праця була для нього самим життям, а важкі удари молота — важними ударами серця. І так воно й було… Яка сумна доля!

У цього старигана була досить дивна хода: його весь час хоч і злегка, але прикро заносило то в один, то в другий бік, і на початку плавання це будило зацікавлення в моряків. Урешті він піддався на їхні безцеремонні настирливі розпити, і тепер усі на кораблі знали ганебну історію його нещасливого життя.

Якось узимку, в морози, коваль, що не без власної вини загаявся в сусідньому містечку, серед ночі пішов польовою дорогою додому. Напівбезтямний, він відчув, що його змагає якась непоборна млість, і став шукати притулку в ветхій, напіврозваленій стодолі коло шляху. Наслідок був такий, що він позбувся пальців на обох ногах. Із цього признання мало-помалу виснувалися перед нами чотири щасливі й п’ята нещаслива — довга, але ще й