Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли про це чудне бажання почули на кормі, теслі зразу було наказано зробити все, чого захоче Квіквег. На кораблі знайшлося трохи темного, як домовина, дерева з поганських країв, — його зрубали в тубільних гаях десь на Лаккадівських островах під час якогось із попередніх рейсів «Пеквода». Ось із цих темних дощок і наказали зробити труну. Вислухавши той наказ, тесля зразу, з усією властивою йому байдужою готовністю, взяв лінійку, пішов у кубрик і якнайретельніше виміряв Квіквега, ставлячи на ньому позначки крейдою.
— Ох, сердега! Тепер, він доконче помре! — вигукнув матрос із Лонг-Айленду.
Вернувшися до свого верстака, тесля задля зручності зразу відміряв на ньому точну довжину майбутньої труни й зафіксував ту міру двома зарубками. А потім дібрав дошки та інструменти й узявся до роботи.
Коли був забитий останній гвіздок, а віко вистругане й припасоване, він легко завдав труну на плече й поніс її на бак, питаючись, чи готові вже там до неї.
Квіквег ніби й не чув напівобурених, напівжартівливих вигуків, з якими всі на палубі відштовхували труну від себе. Усі жахнулись, коли він наказав, щоб труну принесли йому негайно, і ніхто не став йому перечити; адже перед смертю люди часто бувають найбільшими в світі деспотами, але терпіти їхній деспотизм нам лишається дуже недовго, і тому годиться вволяти волю цих бідолах.
Вихилившись із койки, Квіквег довго й уважно розглядав труну. Тоді попросив, щоб принесли його гарпун, зняв залізко з дерев’яного держална й поклав на дно труни. Туди ж таки він поклав одну коротку лопатку-гребок зі свого вельбота. На його прохання в труну попід її стінками наклали сухарів; у головах помістили пляшку прісної води й торбинку зі жменькою перемішаної зі скіпочками землі, яку нашкребли. на самому дні трюму. Замість подушки поклали скачаний шматок парусини, і тоді Квіквег попросив, щоб йото підняли з койки і поклали на останню постіль: він хоче випробувати, чи вигідна вона. Кілька хвилин полежавши в труні нерухомо, він попросив, щоб хтось дістав із його торби божка Йоджо. Далі, схрестивши руки на грудях і примістивши Йоджо між ними, він сказав, щоб труну накрили віком, яке він називав «лядою». Частина віка — та, що в головах — відкидалась на завісках із шкуратків, і Квіквег опинився в труні весь закритий: видно було саме лиш незворушне обличчя,
— Рармаї (тобто — «годиться», «вигідно»), — промурмотів він нарешті й дав знак, щоб його переклали назад у койку.
Та не встигли ще зробити цього, як Піп, що весь час терся поблизу, підійшов до Квіквега і, тихо плачучи, взяв його за руку. В другій руці маленький негр тримав свій бубон.
— Бідний блукачу! Невже ти ніколи не скінчиш оцього докучного блукання? Куди ти подасися тепер? А коли тебе занесе до любих Антіллів, де всі береги вкриті водяними лілеями, то передаси там вісточку від мене? Розшукай там такого собі Піпа, що давно-давно згинув безвісти. Я гадаю, що він тепер там, на тих Антіллах. Як знайдеш його, потіш бідолаху, бо він, певно, дуже-дуже сумний. Адже ж він, бачиш, забув тут свого бубна: я оце знайшов його. Тум-бум-бум, бум, бум! Ну, вмирай, Квіквегу: я виб’ю тобі на бубні жалобний марш.
— Я чував, — прошепотів сам до себе Старбак, що заглядав крізь люк до кубрика, — ніби в тяжкій гарячці люди часом говорять чужими мовами, яких зовсім не знають, та коли цю таємницю досліджували, то завжди виявлялося, що колись, у давно забутому дитинстві, вони справді чули ті мови з уст якоїсь дуже вченої людини. Отак і тепер: я глибоко вірю, що сердешний Піп у своєму лагідному й дивному божевіллі приносить нам небесні звістки з наших небесних осель… Де ж він міг навчитись цієї мови, коли не там? О! Знову заговорив, тільки безумніше.
— Шикуйтесь по двоє! Хай він буде генералом! Гей, де його гарпун? Покладіть отут упоперек. Тум-бум-бум, бум, бум! Ура! От якби який сміливий півень сів йому на голову та запіяв! Квіквег помирає сміливо! Затямте! Квіквег помирає сміливо, запам’ятайте це як слід! Квіквег помирає сміливо! Я кажу вам — сміливо, сміливо, сміливо! А отой нікчемний малий Піп — він помер як боягуз, він увесь трусився, помираючи! К бісу того Піпа! Слухай! Як знайдеш там Піпа, то оголоси на всі Антілли, що він утік! Що він боягуз, боягуз, боягуз! Розкажи їм там, що він вискочив з вельбота! Я б нізащо не став бити в бубон над тим Піпом і генералом би його не назвав, якби він ще раз помирав отут. Ні, ні! Ганьба всім боягузам, ганьба їм! Хай вони всі потонуть, як той Піп, що вискочив з вельбота! Ганьба! Ганьба!
Весь той час Квіквег лежав, заплющивши очі, ніби щось снив. Піпа відвели геть, а недужого поклали назад у койку.
Одначе після цього, коли він начебто вже зовсім приготувався до смерті, а труна виявилася цілком вигідною, Квіквег раптом почав набирати сил, і ящик, виготовлений теслею, виявився непотрібним. А коли дехто з матросів виразив йому свою радість і подив, він пояснив причину свого несподіваного одужання так: у останню хвилину йому, пригадалося, що він ще має залагодити на березі одну невеличку справу, і він передумав умирати. Мовляв, ще не можна. Його тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобі Дік або Білий кит», після закриття браузера.