Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

суб’єкту, означає також не просто звільнення від тривоги, але й звільнення від будь-яких інших почуттів, оскільки у теперішньому не існує більше Я, щоб відчувати. Це не означає, робить висновок Джеймісон, що культурна продукція епохи постмодернізму зовсім позбавлена відчуттів, швидше ці почуття тепер плинні і мають тенденцію до підкорення особливому виду ейфорії.

Згасання афекту може також бути охарактеризоване у більш вузькому контексті літературної критики як зникнення величезного пласту модерністської тематики часу та темпоральності, тривалості та пам’яті. У сучасному буденному житті, психологічному досвіді, культурних мовах домінують більше категорії простору, ніж часу, як це було у попередній період модернізму.

Пізнавальна картографія. Для того, щоб пов’язати багатство індивідуального існування та складну глобальну світову систему, суб’єктивний досвід і безособистісні сили глобальної системи, Джеймісон пропонує форму практики, яку він називає пізнавальною картографією. Пізнавальна картографія включає в себе естетичні методи, теоретичні проекти та, навіть, політичні дії. Американський філософ наголошує на нездатності нашої свідомості у теперішній момент скласти карту величезної багатонаціональної та децентрованої мережі комунікацій, в якій опинився сьогодні індивідуальний суб’єкт.

Естетика когнітивної картографії — це педагогічна політична культура, що прагне наділити індивідуального суб’єкта новим відчуттям свого власного місця у глобальній світовій системі: «...нове політичне мистецтво (якщо таке взагалі можливо) повинно буде дотримуватися істини постмодернізму, так би мовити, його базисного об’єкта — світового простору багатонаціонального капіталу — і в той же час, здійснити прорив до нового виду репрезентації останнього, через який ми почнемо схоплювати нашу диспозицію як індивідуальних та колективних суб’єктів і відновимо здатність діяти та боротися, нейтралізовану сьогодні як нашим просторовим, так і соціальним збентеженням»[443].

Отже, ми проаналізували основні положення теоретичних розробок Ф. Джеймісона, пам’ятаючи про те, що він був представлений як представник американського різновиду постмодернізму. Тому надамо коротке резюме стосовно саме постмодерної складової його творчості.

Постмодернізм, на думку Джеймісона, виник у ситуації, коли передчуття хоча б якогось майбутнього (катастрофічного чи світлого) змінилися відчуттями неможливості будь-якого майбутнього взагалі (згадаймо смерть Бога у Ніцше, Автора у Барта, людини у Фуко). В таких умовах єдиний вихід — повернення до Історії. При цьому історія постає не як саморух у об’єктивному часі. Історицизм Джеймісона фіксує історичні форми на все більш глибокому рівні масової свідомості, наблизившись аж до сфери «політичного несвідомого». Так народжується основний метод аналізу, який застосовує американський філософ. Він пов’язаний з постійною та чіткою інтерпретацією символічного виміру культурних кодів.

За Джеймісоном, саме у символах розчинене політичне несвідоме. на відміну від структуралістів, він відмовляється займатися дослідженням знаків. на його думку, знаки не є тим останнім рівнем, на якому повинна зупинитися інтерпретація, навпаки, саме у знаках приховується ідеологія, що утримує в собі Історію. Виникає знайома проблема подолання ідеологій, зняття «хибної свідомості».

Поряд з такими характерними рисами постмодернізму як поступове послаблення історичності у відношенні до суспільної історії, та в нових формах індивідуальної темпоральності; нові типи базисних емоційних станів; нова економічна система та ін., Джеймісон відзначає і глибинні зрушення у теорії, зокрема появу власне постмодерністського феномену — теоретичного дискурсу.

Він вважає, що саме в час постмодерну відбулася заміна відчуження суб’єкта його розпадом.

Однак, постмодернізм вміщує у собі потенції виходу за межі капіталізму. У руйнації класичного суб’єкта Джеймісон бачить вихід до нової колективної суб’єктивності. Можливість виникнення нового історичного етапу, на якому соціальне ціле буде переживатися кожним індивідом безпосередньо, а не опосередковано через естетичні форми, передбачає включення до перспективи розвитку капіталістичного суспільства «четвертої можливості».

Задля її здійснення Джеймісон висуває ідею «культурного картографування» світу пізнього капіталізму. Створення карти величезної багатонаціональності і децентрованої мережі комунікацій, в якій опинився сьогодні індивідуальний суб’єкт, допоможе кожному відчути своє власне місце у глобальній системі.

Таким чином, філософсько-культурологічна концепція Джеймісона дозволяє повніше й чіткіше осягнути явище постмодернізму як нового історичного проекту.

Розділ 11 ПЛЮРАЛІЗМ ФІЛОСОФІЇ ІТАЛІЙСЬКОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Італійська філософія ХХ століття, окрім неоідеалізму Бенедетто Кроче та перегляду марксизму, здійсненого Антоніо Грамши, залишається, з критичної точки зору, якщо не непомітною, то фрагментарною та епізодичною.

Історичний розвиток італійської філософії проходив автономно відносно франко-німецьких парадигм. Окрім панування протягом більш ніж двох десятиліть фашистської диктатури, значну роль у цьому відіграла перепона, створена мовою. На відміну від французької мови, яка, починаючи з Просвітництва та до Другої світової війни, вважалася «мовою дипломатії», італійська мова після Відродження не мала міжнародного значення. Вона використовувалася лише в деяких спеціальних дисциплінах, насамперед, в історії мистецтва та музичній термінології. Мовний бар’єр перешкоджав поширенню італійської літератури та філософської культури. не допомогла також й італійська еміграція, яка експортувала не національну ідіому, а, швидше, місцеві діалекти. Відчуваючи нестачу лінгвістичного інструменту для поширення своєї традиції, емігранти зазнали не лише «матеріальних», а й «культурних» труднощів розуміння, якою, й де, власне, ця традиція має бути.

Проблема розповсюдження італійської філософської культури залежала також від іншого фактору: домінування в експорті візуальних повідомлень над вербальними. Відсутність геніальних зразків у художньому мистецтві, архітектурі, моді породила думку про такий же стан у літературній та філософській сфері, що призвело до втрати інтересу у відношенні можливості перекладів письмових текстів.

У теоретико-естетичному плані італійська філософія сьогодні визначається, насамперед, відношенням до поняття «теорії» та до радикальної критики Гайдеґґером західної метафізичної традиції. Характер даного ставлення визначають дві позиції. Перша пропонує інтерпретацію гайдеґґерівської концепції методами філософської герменевтики. Джані Ваттімо, Маріо Перніола, Альдо Джаргані, П’єр Альдо Роватті та інші прихильники даної концепції визнають неможливість виходу за межі метафізики і вбачають завдання філософії у критичному усвідомленні ґрунтовних метафізичних положень. Звідси — центральність герменевтичної інстанції, конституювання знання як системи інтерпретативних рекомендацій.

Друга позиція полягає у «радикальній» критиці метафізичної традиції і в побудові концепції, яка виходила б за межі нігілістично-технологічного напрямку, що характеризував концепції Буття всієї західної філософії від Платона до Ніцше. Емануель Северіно