Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Ґермантського заходили до них по обіді, — «яко копирсалочки», сказала б пані Сванн, — без запрошення і взимку пили липовий цвіт у яскраво освітленій великій вітальні, а влітку шклянку оранжади у пітьмі прямокутного садка. У пообідні сієсти в Ґермантів пили в саду тільки оранжаду. В цьому було щось від ритуалу. Частувати гостей свіжкими напоями означало б зламати традицію, так само, як великий раут у Сен-Жерменському передмісті був би вже не раут, якби у його програмі передбачався спектакль або якби грала музика. Ти маєш прикидатися, — хоч би у дуцтва збиралося п’ятсот душ, — ніби прийшов просто відвідати принцесу Ґермантську. Всі дивувалися, як тут мені годять, адже, окрім оранжади, я міг попросити карафку вишневого чи грушевого соку. Через це я незлюбив принца Аґріґентського; він був із тих людей, кому бракує уяви, але не захланности, хто милується тим, що ти п’єш, і просить дати йому трошки покуштувати. Отож принц Аґріґентський, урізуючи щоразу мою порцію соку, псував мені втіху. Адже коли тебе сушить спрага, ніякого соку не нап’єшся досхочу. Тобі зроду не сприкриться цей відчутний на смак колір овоча, бо, зварений, він наче повертається до пори квітування. Такий сік, пурпуровий, як весняний сад, або ж безбарвний і свіжий, наче вітерець під фруктовими деревами, можна вдихати й роздивлятися краплю по краплі, а принц Аґріґентський завжди перешкоджав мені насититися ним.

І все ж ці узвари не заступали ні оранжади, ані липового цвіту. Світське причастя, хоч як би воно виглядало, було таки причастям. І яко причасники приятелі дуцтва Ґермантського, як мені це й здавалося попервах, були своєрідніші, ніж можна було гадати з їхньої облудної подоби. Деяких старців чекав у дукині разом з неодмінним напоєм не вельми гостинний прийом. Надив їх сюди не снобізм, бо пнутися ще вище вгору їм не було потреби, і не любов до розкоші: розкошувати вони любили, але могли знайти ще більшу пишноту в нижчих колах світовців, бо чарівна і пребагата пані банкірова всіляко намагалася заманити їх на пишне полювання, яке вона вряджала два дні поспіль для короля еспанського. Проте вони відмовлялися від нього і йшли навмання до дукині Ґермантської: а що як вона вдома? Вони не були навіть певні, чи знайдуть там однодумців і чи зустрінуть їх із розкритими обіймами; дукиня Ґермантська вряди-годи сипала наздогад на справу Дрейфуса, на Республіку, на антирелігійні закони, ба навіть — упівголоса — на них самих, на їхні нездужання, на нудоту їхніх розмов, отож вони мусили вдавати, що слухають її через верх. Певна річ, якщо вони трималися її салону, то це пояснювалося їхнім тонким вихованням, вихованням світських гурманів, їхньою цілковитою довірою до досконалого і доброякісного харчу, який їдять світовці, харчу звичного, надійного і смаковитого, без заправ і без підробок, походження й історія якого були їм так само добре відомі, як походження й історія тієї, що частувала їх цим харчем, пояснювалося тою «пановитістю», якої вони за собою самі не помічали. Ненароком серед гостей, з якими мене познайомлено по обіді, опинився один з близьких людей цього дому, той самий генерал де Монсерфей, про якого говорила принцеса Пармська, — він явився сюди сюрпризом. Почувши моє прізвище, генерал уклонився мені так, ніби я був головою Найвищої військової ради. Я подумав, що дукиня майже рішуче відмовилася прохати генерала де Монсер-фея за свого сестринця з природженої неохочости до послуги, а дук підтримав дружину тому, що хоча і не кохав її, та саме ця риса її йому подобалася, так само як і її дотепність. А мені дукинина байдужість здавалася злочинною, тим паче, що зі слів принцеси Пармської я побачив, що Роберова служба небезпечна і що добре йому було б перевестися. Але найбільше мене обурила очевидна підлота дукині Ґермантської; коли принцеса Пармська несміливо зголосилася попросити генерала сама, Оріана зробила все, щоб відвернути її високість від цього заміру.

— Що ви, пані, — гукнула вона. — Монсерфей не має ніякого впливу в новому уряді, йому ніхто не довіряє. Шкода й заходу.

— Як би він нас не почув! — прошепотіла принцеса, даючи навзнаки, що треба говорити тихіше.

— Хай ваша високість не турбується, він глухий як пень, — відповіла, не знижуючи голосу, дукиня, хоча генерал чув кожне слово.

— Мені-бо здається, що Сен-Лу наражається на велику небезпеку, — зауважила принцеса.

— Що ж його діяти, — заперечила дукиня, — всі служать у таких умовах, а він же ще й сам туди напросився. Зрештою, не так уже там і небезпечно; інакше б я озвалася словом за нього, ви ж розумієте. Я могла б побалакати про нього за обідом з Сен-Жозефом. Він авторитетніший, а що вже трудяга!.. Але ваша високість баче — він уже пішов. З ним говорити мені було б легше, ніж з Монсерфеєм, у Монсерфея троє синів у Марокко, і він не захотів клопотатися про їхнє переведення; він може цим мені колоти очі. Якщо вашій високості так на цьому залежить, я побалакаю з Сен-Жозефом... як його побачу, або з Ботреїсом. Та як не побачу їх обох, хай ваша високість не побивається так над Робером. Він розповідав, як там у них насправді. Як на мене, кращої служби йому не знайти.

— Яка гарна квітка! Нічого подібного я не бачила, тільки у вас, Оріано, трапляється таке диво! — сказала принцеса; усе ще побоюючись, як би генерал не розчув дукині, вона змінила розмову.

Я впізнав квітку: вона була з ґатунку тих, які Ельстір малював при мені.

— Я дуже рада, що вона подобається вашій високості, квіти дивовижні, гляньте, у них бузкова оксамитна обручка, от тільки, мов у деяких гарненьких і добре убраних жінок, у них негарне ім’я, і не пахнуть, а смердять. Але попри все я люблю їх страх. Шкода лише, що скоро вони зів’януть.

— Але ж вони у вазоні, вони не стяті квіти, — заперечила принцеса.

— Ні, не стяті, —■ відповіла, сміючись, Оріана, — але то байдуже, вони —■ дами. Це ґатунок рослин, у яких дами і панове ростуть на різних стеблинах. Це все одно, що мати тільки сучку. Мені потрібен муж