Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Нечипоренко прийняв листа і повільно покрутив головою:

– Він не зробить з тобою… Він не вчинить так!

– Поживемо – побачимо, – знизав плечима Богун. У відповідь Михайло рвучко наблизився до нього і гаряче зашепотів:

– Тобі варто лише наказати, полковнику! Лише єдине твоє слово, і Вінницький полк підніметься, як один козак! Ми не віддамо тебе божевільному старому… бачить Бог: він вижив з розуму, після того як пережив апоплексичний удар! Ми вирушимо у Січ, і братчики розсудять тебе з ним, і захистять тебе, як захистили колись його, гнаного ворогами!

Іван лагідно поклав руку на плече вірному осавулу і посміхнувся, заглянувши в очі:

– Ти не зробиш цього, Михаиле, пообіцяй мені.

– Але чому?!

– Ти гарна людина, Михаиле, я вдячний тобі за все… Негоже нам у власному таборі розбрат чинити, навіть якщо це потрібно для врятування мого життя. Надто багато у війську тих, хто вірить мені. Мій виступ призведе до розколу, а це катастрофа. Круки навкруги України, Михаиле, і вони чекають. Чекають, доки ми дамо привід кинутися на нас. Віддай листа Ганні. Але лише тоді… Одним словом, пообіцяй мені: ти передаси цього листа, лише коли впевнишся в моїй смерті.

Нечипоренко довгим поглядом подивився на Богуна, і яка буря почуттів вирувала в його погляді! Тут була і лють, і жага діяти, і нестерпна туга через те, що має статися і чого він, Михайло Нечипоренко, не спроможний зупинити. Нарешті його погляд поступово згас, а плечі опустилися.

– Я все зроблю, Богуне. Все, що ти наказав…

– Дякую, – Іван, не прощаючись з осавулом, повернувся і крикнув: – Коня мені!

Два дні загін козаків Чигиринського полку, очолюваний Самій – лом Богдановичем, пересувався форсованим маршем, зупиняючись лише для короткого перепочинку та їжі, і врешті, десь о полудні третього дня, подорожні помітили на обрії застелену пеленою блакитної імли гору Чигиринського замку. До Богуна, котрий їхав в оточенні комонників Чигиринського полку, притримавши коня, наблизився Богданович.

– Богуне, я мав розпорядження доставити тебе в кайданах.

– Твоя воля, пане суддя, – стримано відповів Іван, і собі притримуючи коня. – Роби те, для чого тебе послано.

Богданович зітхнув. Він помахом руки відрядив вперед оточення козаків і, хвилину зачекавши, звернувся до Богуна:

– Я повинен був доправити тебе в кайданах. Я відмовляюсь чинити так. Ти можеш вважати мене тим, чим собі забажаєш… Знаєш, Богуне, я виконав свій обов'язок. Про одне хочу прохати тебе.

Затяглась мовчанка.

– Вважаю за потрібне запитати: про що? – першим порушив мовчанку Богун.

Богданович так потяг на себе вузду, що його кінь став і спробував здійнятися дибки. Нарешті він спинив тварину і наблизився до Богуна майже впритул.

– Богуне, він слабує. Ми навіть не впевнені в тому, що витримає бодай тиждень… Звістка про бунт у війску Ждановича була для нього особливо важкою. Пообіцяй мені, полковнику, що ти будеш берегти його.

Іван від почутого завмер.

– Пане Самійле, ти вважаєш мене людиною, котра може нашкодити гетьману?

– Ні! Ти не зрозумів мене, полковнику…

– Та годі тобі, суддя! Наш діалог – то лише розмова приреченого на смерть і його охоронця.

Богданович, перегнувшись у сідлі, вхопив Богуна за комір.

– То було б правдою, якби перед твоєю стратою він не наказав привести тебе до нього!

Богун, поклавши свою долоню на руку судді, м'яко зняв її. Він не очікував на такий розвиток подій. Його не здивував смертний вирок для себе, але хіба сподівався Богун на розмову з Хмельницьким? Він не сподівався на таку розмову.

– Гетьман хоче бачити тебе, Богуне, – глухим голосом вимовив Боданович.

– У кайданах?

Богданович рвучким порухом відкинув від себе полковника і поклав руку на шаблю.

– Так!

– Одягай кайдани, пане суддя! Але не прохай милувати його, не до старця ведеш, до гетьмана!

– Перед стратою старшини війська, відрядженого до Ракоці, гетьман волів побачитися з тобою… Я благаю тебе, полковнику!

– Гм, – зітхнув Іван, – чого ти вимагаєш від мене? Моя шабля у твоїх козаків, я приречений на смерть, хіба не дивна наша розмова?

Богданович помовчав. За хвилину, повернувшись до почту, гаркнув:

– Уперед, хлопці! – Після чого поглянув на Богуна: – Прийми смерть так, щоб не забрати із собою Богдана.

– Я готовий до цього, – стримано відповів Богун.

Шлях через міську браму і вузькі вулички Чигирина зайняв лічені хвилини. Поблизу будинку, що його займав Хмельницький, Богдановича і Богуна полишили на самоті. Вони мовчки зійшли на ґанок, несподівано для себе зустрівшись з митрополитом київським. Той лише подивився на них, зітхнув і продовжив свій шлях до ридвана, котрий очікував його неподалік, в оточенні доброго десятка священиків у сутанах. Богданович зупинився в передпокої.

– Він очікує на тебе, – мовив голосом, у якому чувся біль душі. Богун кивнув головою, прочинив двері і увійшов у велике, освітлене доброю сотнею свічок, приміщення.

Хмельницький сидів за столом у зручному фотелі й дивився на нього поглядом своїх проникливих очей. Та чи той це був Хмельницький, котрого бачив Іван востаннє, незадовго до відправлення в похід до Д'єрдя Ракоці?! Іван не повірив своїм очам, так охляв гетьман. Обличчя, завжди бронзове від загару, тепер було жовтим, наче восковим, гримаса болю перекосила його правильні риси й застигла на обличчі гетьмана печальною маскою – очевидно, параліч м'язів обличчя став наслідком недавнього удару, що про нього говорив Богданович. Очі немов дві пригаслі жаринки, вуста безкровні і сизі.

– Швидко повернувся Богданович, – мовив гетьман, і його голос укотре здивував Івана, таким кволим і знівеченим був. – Устиг я ще на тебе подивитися, Богуне. А думав – не встигну.

Богун мовчки очікував продовження гетьманової речі.

– Завжди всупереч мені і мовив, і діяв, а все ж радий, що бачу тебе. Скажи, за віщо так ненавидив мене, Богуне?

– Неправда то, батьку! Ніколи не було до тебе ненависті у мене в душі!

– Неправда… Хотів би повірити, та не можу. – Хмельницький звів свою руку, котра помітно тряслася, і обвів нею кімнату. – Легко повірити, що стіни навколо мене мають вуха. Важче, але можливо, що чимало тих, хто за стінами цієї кімнати, не очікує нетерпляче, коли я сконаю. Не всі, звичайно… Але зовсім важко вірити у те, що якісь інші почуття, аніж ненависть до мене, керувала тобою тоді в Переяславі і потім, коли відкрито кидав мені в обличчя слова непокори! Жодного наказу мого не пройшло так, аби ти не піддав сумніву його необхідність, його розсудливість. От я й покликав тебе, щоб перед стратою ти сказав мені, за що ненавидів мене, полковнику? Саме від тебе хочу чути,