Читати книгу - "Експансія-I"

задумав, думай про діло, і коли ти примусиш себе зробити це, тоді ти зобов'язаний вирішити, куди треба поїхати насамперед? До Еронімо? Чи до Брунна? Хм, усе-таки що значить звичка, я думаю про нього як про Брунна, хоч знаю, що він Штірліц і що його зав'язали в ту комбінацію, яку крутили проти мене люди Верена. Невже вони виконували завдання Вашінгтона? Невже все почалося там, а всі ці кемпи й гаузнери були маленькими виконавцями великого задуму? Не може бути, щоб Верен рискнув грати проти мене. Як-не-як я — переможець, я представляю державний департамент, розвідку, чорта, диявола, Білий дім, Трумена, кого завгодно, тільки не самого себе, що я — сам по собі — для них?! Смітнинка, дрібнота, таких, як я, — тисячі. Е — ні, виявилося, що таких мало, бо моїми друзями були… Ні, чому «були»?! Мої друзі Брехт та Ейслер, ось що насторожило декого, а потім виник Грегорі Спарк і наша кореспонденція. Ну й таємниця листування! Ну й суча демократія! Ну й поправка до конституції! Ну, гади, яких я не бачу окремо, але зате так страшно відчуваю всіх разом! І цю масу, в якої немає обличчя, зацікавив не тільки я, а й Брунн, який, як вони вважають, був зв'язаний з росіянами. Ну, інтригани, ну, Жюлі Верни трикляті! їм би книжки писати для юнацтва! Так ні ж, плетуть своє, вигадують сітки, бояться їх, витрачають гроші, аби тільки впевнитись у своїй правоті, не хочуть стукнути себе долонею в лоб і сказати собі, що все це мура собача, маячня, нав'язана гітлерами, які навчили світ тотальної недовіри та кривавої втіхи потаємної міжусобиці!

Так, спочатку Штірліц, вирішив він і тут же заперечив собі: значно правильніше поїхати до Кемпа, посадити його в машину, сказавши, що передбачається робота, й зламати його, бо я тепер знаю від Гаузнера, на чому його можна зламати об коліно. А вже потім — Штірліц. І тільки після всього цього Кріста…

Стоп, сказав він собі, не смій про неї. Ти став чітко мислити, ти довго збирався, ти був як той старий спортсмен, що рискнув вийти на баскетбольний майданчик після багатьох років перерви, ти тільки-но був лемішкою, якимось телячим желе, а не людиною, тому викресли зараз себе з самого ж себе, поринь у справу, будь зв'язковим між епізодами та персонажами, протистав інтризі безликих свою інтригу! Ти не вистоїш, якщо не приймеш умови їхньої гри, вони не зрозуміють тебе, якщо ти признаєшся їм про свій сердечний біль і думатимеш про резони. Вони зорієнтовані на ті конструкції, які вигадали самі, от ти й теліпайся між цими конструкціями! Тільки ти — сам, отже, ти маєш фору в маневруванні, а їх — легіон, і вони пов'язані тисячами незримих ниток, рухи їхні уповільнені й думки безумовно-однозначні, тому вони й приречені на програш, якщо тільки ти не допустиш помилки. Все залежить від тебе, зрозумів? Тільки від тебе, і ні від кого іншого…

Роумен подивився в ілюмінатор; літак — найшвидший вид транспорту, подумав він, а звідси, згори, здається зовсім тихохідним. Коли їдеш у поїзді, будинки й дерева за вікном проносяться з пульсуючою швидкістю, вагон розхитує, колеса вистукують чечітку, абсолютне відчуття стрімкості. Навіть коли пришпориш коня, ти виразно чуєш свист вітру у вухах і земля перед очима здиблюється, а тут, у повітрі, коли на всю потужність ревуть чотири мотори, все одно річки й ліси пропливають під крилом так повільно, що здається, якби ти вийшов з літака, володіючи хистом триматися в повітрі, як на воді, то легко обігнав би цей тихохід.

… Душевний мозоль, подумав Роумен. Це теж душевний мозоль, який свідчить про феномен людського звикання до несподіваного. Двадцять років тому політ був сенсацією, а тепер небо обжите; скільки думок народжується у фюзеляжах цих чотиримоторних крихіток, де зачинені діти землі! Скільки людських доль залежить від того, чи долетить літак до того пункту, де його ждуть, чи, навпаки, бажають йому катастрофи?!

Між іншим, сказав він собі, коли вже комусь і бажають ле долетіти до Мадріда, то це тобі. Гаузнер мусить молити бога, щоб я розбився, проковтнув отруту, вмер від розриву серця або чуми; цікаво, як звучить така молитва? Хоч це не має права називатися молитвою; тільки прохання про добро ближнім гідне повторення, а коли комусь бажають загибелі, це завжди повертається бумерангом; рано чи пізно, але неодмінно повертається. А втім, мені зараз треба бути дуже обережним, подумав він і спитав Крісту, яка стояла перед очима: «Правда, «веснянко»?»

… Машина стояла на тому ж місці; страшенно запилилася за ці сорок годин, вкрилась червонуватим нальотом; правильно написав Хемінгуей, тут червона земля, саме червона, і пилюка така ж — не безлика, сіра, мучниста, як скрізь у світі, а саме червона.

Він обійшов автомобіль, попробував ногою колеса, чи немає люфта, це ж так просто робиться, варто трохи ослабити гайки, і ти летиш у кювет, вітрове скло стає сахарно-білим, очні яблука рве гостро-снігове місиво, — все, спробуйте продовжувати вашу роботу, містере Роумен.

Він сів за кермо, ввімкнув запалення, різко розвернувся, загальмував біля телефону-автомата, не перевіряючись, набрав номер помічника, спитав, як справи на півдні, й сказав, що гостя треба негайно відправляти назад; «гостем» було позначено Крісту; повернувся в машину й поїхав до міста.

Біля в'їзду в Мадрід з'їхав на узбіччя, ввійшов у маленьке кафе й спитав хлопчиська, що стояв за стойкою:

— Де тут телефон, чіко?[61]

— Сі, сеньйоре, — відповів хлопець, протираючи стойку мокрою ганчіркою з таким старанням, що можна було подумати, немов він полірує дорогоцінне дерево.

— Я питаю, де телефон? — повторив Роумен, вкотре вже здивувавшись, як важко й повільно думають тут люди, розмовляючи з іноземцем, — у всьому шукають інший смисл, насторожені, занадто уважні.

— Зараз я покличу дідуся, — відповів хлопець і вийшов у маленькі двері, що вели на кухню; в іспанців такі двері надзвичайно таємничі, подумав Роумен, наче за скрипучими дверима не така ж кімната, як ця, а таємне судилище інквізиції, повне суддів у червоних каптурах з чорними прорізами для вогненних очей.

Прийшов старий у береті, привітався й спитав, що хоче кабальєро.

— Мені потрібен телефон, — втрачаючи терпіння, сказав Роумен. — У вас є телефон?

— Ах, кабальєро, ми щойно відкрили кафе, не все зразу, треба зібрати грошей…

— А в барі навпроти?

— Я вважаю за неможливе заходити до конкурентів, кабальєро, — відповів старий. — Можуть неправильно зрозуміти. Ви ж знаєте, які підозріливі люди…

Роумен відповів, що здогадується, попрощався й швидко