Читати книгу - "Талiсман"

Час від часу він чув валування собак-мутантів або інших жалюгідних істот, що вилазили з-під коріння недорозвинених, врослих у самих себе дерев, які досі урізноманітнювали пейзаж. Групи батарей випускали в повітря тріскучі блакитні дуги. Річард занурився в несвідоме поза межами звичайного сну. Він потребував і бажав цього стану. Не було більше болісних викриків — по суті, він не робив нічого, тільки згорбився в кутку кабіни і нечасто дихав, ніби навіть дихання забирає більше сил, ніж у нього було. З одного боку, Джек молився про світанок, а з іншого — боявся його. Коли настане ранок, він зможе побачити тварин. Але що ще він може розгледіти?

Час від часу він дивився на Річарда. Шкіра друга стала надзвичайно блідою і набрала сірого відтінку.

6

Настав світанок, і розвіявся морок. Рожева смуга з’явилася на вигнутій лінії східного небокраю. Скоро вона стала розквітати широкою стрічкою, посилаючи в небесну височінь оптимістичну рожевість. Джек відчував, що його очі почервоніли, як та стрічка, а ноги боліли. Річард ліг, зайнявши майже все маленьке сидіння кабіни, і дихав уривчасто, майже неохоче. Джек бачив, що Річардове обличчя і справді було дивно сірим. Уві сні його повіки тремтіли, і Джек сподівався, що друг зараз не на межі чергового крику. Рот Річарда розчахнувся, але з нього з’явився лише кінчик язика, а не гучний крик. Річард провів язиком по верхній губі, захропів, а тоді знову провалився у свою заціпенілу кому.

І хоча Джекові самому відчайдушно хотілося сісти й заплющити очі, він не турбував Річарда. Чим більше Джек роздивлявся при вранішньому світлі подробиці Заклятих Земель, тим більше сподівався, що Річард лишиться в напівсвідомому стані не менше, ніж сам Джек зможе керувати маленьким розхитаним потягом Андерса. Він абсолютно не хотів побачити реакцію Річарда на специфіку Заклятих Земель. Трішки болю і велике виснаження — ось мінімальна ціна за те, що, як він знав, було тимчасовим спокоєм.

Крізь примружені очі він бачив краєвид, у якому ніщо не уникло висихання і спотворення. У місячному сяйві весь обшир видавався пустелею, але пустелею з деревами. Тепер Джек розумів, що навколишній пейзаж не підходив під його визначення пустелі. Те, що він прийняв за різновид червоного піску, було пухким попелястим ґрунтом. Здавалося, що людина може зануритися в нього по литки, якщо не по коліна. На цьому вимученому сухому ґрунті росли миршаві дерева. Якщо дивитися просто на них, вони не надто відрізнялися від свого нічого образу: такі недорозвинені й покручені, що здавалося, ніби вони прагнуть повернутися назад, до власних переплетених коренів. Це вже було досить погано — принаймні досить погано для раціонального Річарда. Але якщо поглянути на ці дерева скоса, периферійним зором, то можна побачити закатовану живу істоту: зігнуті гілки — то руки, притиснуті до стражденних облич, до вуст яких примерз крик. Весь час, доки він не дивився на них прямо, то бачив кожну подробицю замучених облич: «О» роззявленого рота, витріщені очі та обвислий ніс, болісні зморшки, що розрізали щоки. Вони проклинали його і благали, адресуючи йому свої крики — їхні німі голоси висіли в повітрі, наче дим. Джек застогнав. Як і все в Заклятих Землях, ці дерева — отруєні.

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави — яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою — ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! — подумав Джек. — Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки — завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.

Джек пильно поглянув на небокрай, уявляючи, що на мить з-за нього визирнули круглі обриси голови. І тоді він пережив ще один шок миттєвого усвідомлення, подібний до того, який йому подарувало Лохнеське чудовисько. Заради Бога, як же голова може визирати з-за горизонту?

Тоді він нарешті збагнув, що небокрай — це не справжній небокрай. Він жахливо недооцінив розміри Заклятих Земель, вважаючи їхніми територіями лише те, що перебувало в полі його зору. Коли сонце знову рушило у свою мандрівку небесним схилом, він зрештою зрозумів, що перебував у велетенській долині, і в далині обабіч нього лежав зовсім не край світу, а скелясті вершини пасма пагорбів. Будь-хто чи будь-що могло стежити за ним, заховавшись за навколишніми згірками. Він пригадав людиноподібну істоту з крокодилячим хвостом, що прослизнула за ріг невеличкого хліва. Чи могла вона переслідувати Джека всю ніч, чекаючи, що той засне?

Потяг торохтів моторошною долиною, і його повільна швидкість доводила до сказу. Джек повернувся в кабіну, і на мить страх і напруга цілком подолали його втому. Затуливши очі рукою, Річард і далі спав. Будь-хто, будь-що може переслідувати їх, вичікуючи на момент.

Повільний потаємний рух ліворуч змусив Джека затамувати подих. Широкий, слизький рух… Джеку примарилося з півдюжини людей-крокодилів, що сповзали до нього з-за пагорбів, тому він заслонив очі долонею від сонця і глянув туди, де, як йому здавалося, він бачив їх. Скелі вкривав усе той самий червоний порохнявий ґрунт. Між ними звивалася доріжка, що велася через гребінь пагорба в просвіток між високими скелями. Те, що рухалося між скелями, зовсім не скидалося на людський силует. Це була змія — принаймні так подумав Джек… Істота заповзла на потаємну частину доріжки, і Джек бачив лише, як блискуче велетенське тіло рептилії зникло між скелями. Шкіра істоти була на диво брижатою, а також, імовірно, попеченою — за мить до її зникнення Джек помітив на боку рвані чорні дірки… Джек витягнув шию, щоб побачити місце, звідки має з’явитися істота, і за кілька секунд перед його зором розгорнулося жаске видиво: до нього повернулася