Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

далеко більше боявся опинитись під владою цих людей, ніж бути з’їденим дикунами, які, треба віддати їм належне, їдять людину не живцем, а попереду вбивши її, як ми вбиваємо бика; а ці можуть вигадати багато чого лютішого за смерть. Коли брали гору такі думки, я почував себе наче в пропасниці, передчуваючи можливі бої. Кров моя кипіла, очі блищали, як у навіженого, і я твердо вирішував не здаватись на їх ласку, а якби прийшов край, то висадити в повітря корабель з усім, що є на ньому. Тоді їм залишилося б мало чим похвалятись.

Чим більші були наші муки й турботи під час перебування у відкритому морі, тим більша була наша радість, коли ми відчули під ногами землю. Мій компаньйон розповів мені, ніби йому снилось, що він підіймався на гору, несучи на спині велику вагу. Він знесилів і почував уже, що далі не може витримати, аж тут підійшов до нього наш португалець і зняв тягар з його спини. Гора зникла, і перед ним лягла рівна місцевість. Так воно справді й було, і всі ми нагадували людей, з яких зняли тягар.

Щодо мене, то з мого серця зняли вагу, яку я вже далі не міг нести; як я вже казав, ми вирішили не плавати більше з цим кораблем. Коли ми вийшли на берег, старий португалець, що зробився нашим другом, знайшов квартиру для нас та комору для нашого вантажу, яка, правду кажучи, мало відрізнялась від нашої квартири. Це була маленька хатинка чи хижка, сполучена з великим очеретяним будинком. Навколо була огорожа з великих паль від злодіїв, яких, здається, було чимало в цій країні. Міська влада дозволила нам поставити невелику варту — це був солдат, озброєний чимсь схожим на алебарду чи спис. Він стояв коло наших дверей, і ми давали йому рису та по невеличкій монеті — щось із три пенси — на день, і тому наше добро було в безпеці.

Ярмарок чи базар, що звичайно відбувався в тих місцях, уже скінчився, але ми довідались, що три-чотири джонки ще стоять на річці, разом з двома японцями, тобто з японськими суднами, що привезли японські товари і затримались, чекаючи з берега японських купців.

Насамперед, португальський лоцман познайомив нас із трьома католицькими священиками-місіонерами, що жили в цьому місці вже досить довго, навертаючи до християнської віри тубільне населення. Нам здалось, що їм не дуже щастило, бо з тубільців були нікчемні християни, а втім, нас це не обходило. Один із місіонерів, якого звали отець Симон, був француз — весела, сита й вільна в розмові людина. Він не справляв враження такого серйозного й зосередженого пастиря, як інші місіонери, серед яких був один португалець і один генуезець. Отець Симон був чемний, веселий і приємний співрозмовник, а ті двоє, більш стримані, здавались страшенно неприступними та суворими, заклопотаними тільки ділом, ради якого вони приїхали сюди, тобто при всякій нагоді розмовляти та зближатися з населенням. Ми часто їли й пили з ними, і, мушу визнати, навертали вони китайців до християнської віри далеко не так, як слід було робити, щоб навчити язичників Христової віри. Вони тільки знайомили їх з ім’ям Христа, навчали кількох молитов Божій Матері та Синові (ще й незрозумілою для них мовою), вчили хреститись тощо. Проте ці священослужите-лі, яких ми звемо місіонерами, були певні, що цей народ треба спасти і що вони є знаряддям його спасіння; що ради цього вони зносять не тільки втому довгої подорожі та всілякі випадковості життя в далеких країнах, а часто й люті муки та смерть. Та хоч ми й не виправдували їх способу вести своє діло, з нашого боку було б великою бездушністю не поважати їх самовідданості. Адже вони працюють у великій небезпеці і без ніякої користі для себе.

Вертаюсь, проте, до свого оповідання. Цього французького отця Симона, з розпорядження начальника місії, було призначено в Пекін, столицю Китайської імперії, і він чекав лише другого священика, що був викликаний до нього з Макао, для спільної подорожі. При кожній зустрічі він пропонував мені супроводити його, обіцяючи показати всі дива могутньої імперії і між ними — найбільше місто в світі.

— Це місто, — казав він, — таке, що як скласти докупи ваш Лондон з нашим Парижем, то й тоді вони з ним не зрівняються.

Він мав на увазі місто Пекін, дійсно, дуже велике й багатолюдне. Оскільки ж я дивився на всі ці речі не такими очима, як інші люди, то про це я ще скажу коротенько далі, коли, описуючи свою подорож, мені доведеться говорити про них докладніше.

Але спочатку вернусь до мого священика. Одного разу, обідаючи з ним у доброму настрої, я ніби виявив бажання поїхати з ним. Він зрадів і почав дуже натискати на мене й мого компаньйона, наводячи безліч доказів на користь спільної подорожі.

— Отче Симон, — сказав мій компаньйон, — чому ви так прагнете нашого товариства? Ви знаєте, що ми єретики; ви нас не любите, і наше товариство не завдасть вам великої втіхи.

— О, — відповів він, — згодом ви можете ще зробитись добрими католиками. Тут я маю навертати на правдивий шлях язичників; хто знає, чи не наверну я й вас?

— Так, отче, — відповів я, — виходить, що всю дорогу ви будете нам проповідувати.

— Я не буду докучати вам, — зауважив він. — Наша релігія не позбавляє нас доброго виховання; до того ж, — додав він, — ми тут земляки, дарма що ви гугеноти, а я католик[124]. Ми — християни, до того ще й порядні люди, а значить, можемо розмовляти, не ображаючи один одного.

Ця його мова сподобалась мені, і я мимоволі згадав священика, якого ми залишили в Бразилії. Але цьому отцю Симонові було далеко до нього. Хоч у ньому й не було легковажності, але не було й такої християнської доброти, суворої побожності та щирої прихильності до релігії, як у тієї духовної особи, про яку я так багато розказав вище.

Але залишмо його на якийсь час, хоч він нас ніколи не залишав, умовляючи їхати з ним; проте ми мали тоді важливіші справи: треба було зробити щось з кораблем та з товаром. Ми вагались, бо в тій місцевості торгівля була мізерна, і я почав уже думати, чи не рушити нам до річки Кілам та до Нанкіна. Мені здавалось, що Провидіння тепер явніше, ніж