Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

для неї. Він зупинявся й дивився на ув’язнених там жінок, які викрикували йому і лайливі і ніжні слова, він дражнив їх, махаючи коробкою шоколаду, в надії, що й вона випадково вигляне у заґратоване вікно. Але так ніколи її й не побачив. Через кілька місяців, коли він виходив з конки, мала дівчинка, що була зі своїм батьком, попросила в нього шоколадну цукерку з коробки, яку він тримав у руці. Батько насварив малу й попросив у Флорентіно Аріси пробачення. Але він віддав дівчинці всю коробку, подумавши, що цей вчинок полегшить його сповнену гіркоти душу, і заспокоїв тата, плеснувши його по плечу.

— Я їх тримав для коханої, яку вдарив грець, — сказав він.

Мовби для винагороди, випадковість звела його, теж у трамваї, з Моною Кассіані, яка стала справжньою жінкою його долі, хоч ні він, ні вона ніколи про це не здогадувалися і ніколи не займалися коханням. Він відчув її, перш ніж побачив, коли о п’ятій годині повертався в трамваї додому: то був погляд такий матеріалізований, що вперся в нього, ніби палець. Він підвів очі й побачив її в протилежному кінці; вона стояла в гурті пасажирів, але різко виділялася з нього. Свого погляду незнайомка не відвела. Навпаки, втупилась у нього з таким нахабством, що він не міг подумати чогось іншого, ніж те, що подумав: негритянка, молода й гарна, але, звичайно ж, повія. Він тут-таки і забув про неї, бо не міг навіть уявити собі чогось такого ганебного, як платити за кохання: він ніколи цього не робив.

Флорентіно Аріса зійшов на Каретній площі, де була кінцева зупинка, і швидко заглибився в лабіринт крамничок, бо мати чекала його додому о шостій; та коли опинився по той бік натовпу, почув веселий стукіт жіночих підборів по бруківці й обернувся, аби переконатися в тому, про що вже знав: вона йшла за ним. Була вбрана як рабині, зображені на гравюрах: довга сукня з оборками, яку вона підбирала бальним рухом, коли доводилося переступати через вуличні калюжі, декольте, що залишало її плечі відкритими, кілька разків кольорового намиста, а на голові білий тюрбан. Він добре знав таких по портовому готелю. О шостій вечора вони, бувало, тільки снідали, а потім знічев’я використовували свій жіночий орган, мов кинджал убивці з великого шляху, який вони приставляли до горла першому чоловікові, що їм зустрічався: прутень або життя! Щоб остаточно упевнитись у своєму припущенні, Флорентіно Аріса змінив напрямок, звернувши в безлюдний Свічний провулок, і вона звернула туди за ним, прискорюючи ходу. Тоді він став, обернувся й перепинив їй дорогу, спершись обома руками на парасольку. Вона зупинилася перед ним.

— Ти помилилася, любко, — сказав він. — Я не дам тобі того, чого ти хочеш.

— Ні, даси, — відповіла вона. — По очах бачу.

Флорентіно Аріса пригадав одну фразу, яку почув малим від їхнього сімейного лікаря, свого хрещеного батька, з приводу свого хронічного запору: «Все людство поділяється на тих, хто добре випорожняється, і на тих, хто погано». Виходячи з цього постулату, лікар був розробив цілу теорію людського характеру, яку вважав незаперечнішою, ніж астрологія. Але з досвідом прожитих років Флорентіно Аріса сформулював цю проблему по-іншому: «Все людство поділяється на тих, хто трахається, і на тих, хто не трахається». Цим останнім він не довіряв: коли вони з’їжджали з рейок, то це здавалося їм чимось таким незвичайним, що вони вихвалялися любов’ю, ніби тільки щойно винайшли її. Ті, хто любився часто, навпаки, задля цього тільки й жили. Вони почували себе настільки добре, що поводилися мов запечатані гробниці, бо знали: від їхньої стриманості залежить їхнє життя. Вони ніколи не розводилися про свої подвиги, нікому не довіряли, видавались холодними та байдужими і навіть здобували собі славу імпотентів, фригідних, а найчастіше — боязких маминих синочків, як було діло з Флорентіно Арісою. Але вони були вдоволені з такого непорозуміння, бо воно захищало їх. Вони мовби складали замкнену ложу, члени якої впізнавали одне одного в цілому світі, не маючи потреби обмінюватися словами. Отож Флорентіно Аріса не здивувався, почувши відповідь дівчини: вона була з його касти і тому знала, що він уміє робити те, що й вона вміла.

В ту мить він помилився, помилився на все життя, і про цю помилку йому судилося пам’ятати до свого останнього дня. Незнайомка просила в нього не кохання — і тим паче не кохання платного, — а роботи, якої завгодно і з будь-якою платнею, в Річковій компанії Карибського басейну. Флорентіно Арісі стало так соромно за свою поведінку, що він сам привів чорну дівчину до начальника кадрів, і той узяв її на службу найнижчої категорії в загальний відділ, яку вона й виконувала протягом трьох років дуже серйозно, скромно та самовіддано.

Конторські приміщення РККБ від самого її заснування містилися навпроти річкових причалів, що не мали нічого спільного ані з причалами морського трансатлантичного порту, розташованими на протилежному березі затоки, ані з ринковою пристанню в бухті Лас-Анімас. То був дерев’яний будинок з двосхилим цинковим дахом, балконом на стовпах уздовж усього фасаду, з вікнами на всі чотири сторони світу, затягнутими дротяною сіткою, з яких було видно всі пароплави, пришвартовані біля причалу, мовби на картинах, повішених на стіні. Коли німці, засновники компанії, спорудили цей будинок, вони пофарбували цинкову бляху в червоний колір, а дошки дерев’яної обшивки — в білий, отож сама будівля чимось скидалася на річковий пароплав. Згодом і дах і стіни перефарбували в синій колір, а в ті часи, коли Флорентіно Аріса почав працювати у фірмі, це був закурений барак без певного кольору, а на роз’їденій окисами блясі даху то там, то т?м блищали нові латки. За будинком, на кам’янистому подвір’ї, обгородженому, наче курник, дротом, стояли два великі склади, споруджені значно пізніше, а в глибині був перекритий канал, брудний і смердючий, де гнили та іржавіли рештки півстолітньої історії річкового судноплавства: каркаси знаменитих пароплавів, від найпримітивніших, з однією трубою, спущених на воду ще за Симона Болівара, й до зовсім недавніх, які вже мали електричні вентилятори в каютах. Більшість були наполовину розібрані, а матеріали використані на інших кораблях, але чимало залишалися в доброму стані, і здавалося цілком можливим трохи підфарбувати їх і пустити в плавання, навіть не розполохуючи ігуан та не очищаючи палубу від кущів з великими жовтими квітами, що надавали їм ностальгічного