Читати книгу - "Пташиний спів"

— Звичайно, люблю, — відповів Ламм. Наказ він отримав, тому далі обговорювати було нічого. Він підвівся та зібрав докупи мотузку, щоби спуститися ще раз.

— Я люблю батьківщину, — додав Леві. — І у такі моменти, як тепер, коли у моїй родині втрата, зв’язок із нею лише сильніший, — він виклично глянув на Крогера, а той безрадісно кивнув, ніби подумав, що запал Леві був тимчасовим нападом.

Леві поклав руку йому на плече:

— Все добре, Крогере? — він подивився у його розумне обличчя, на якому проступили сумніви. Той був явно не згідний, але принаймні змовчав.

Крогер пішов допомагати Ламму готуватися до спуску. Леві теж спустився униз, залишивши Крогера відпочивати нагорі. За двадцять футів від поверхні підлоги їхнього тунелю вони почали рубати кирками завали, утворені вибухом. Вони не знали, що саме шукають, але сподівалися прибрати землю, зрушену вибуховою хвилею, і зрозуміти, що ж тут сталося.

Від роботи вони повпрівали і скинули сорочки. Їхні кирки створювали жорстку вібрацію у твердій крейдяній породі.

Стівен вийняв з годинника скло, щоби навпомацки слідкувати за часом. Коли вдруге почув, як копають, було за десять хвилин четверта — тільки невідомо, ранку чи вечора. Він порахував і зрозумів, що вони із Джеком під землею вже п’ять або шість днів.

Він знову притяг Джека туди, де залишалося трохи повітря, — настала його черга. Поклавши пальці на стрілки годинника, він почав відміряти свої півгодини у задушливому кінці їх труни. Він намагався не рухатися, щоби тіло потребувало менше кисню.

Його не відпускав страх залишитися тут. Він переконував себе, що найстрашніше уже відбулося і що він уже похований заживо у тісному просторі, звідки немає вороття, — чого ж тут ще боятися? Та не реальність була страхітливою, а те, що чекало попереду. Його охоплювала паніка. Іноді доводилося напружувати усі м’язи тіла, щоб не кричати. Відчайдушно хотілося хоча б запалити сірника. Навіть якщо він лише побачить межі своєї в’язниці, то вже буде хоч щось.

Бувало, що на кілька хвилин життя у ньому пригнічувалося. Його уява та відчуття зачинялися, наче будинок, де у кімнатах поступово гасять світло. Врешті-решт залишилася одна тьмава пляма, котра неясно світилася силою волі.

Він лежав там годинами, не перестаючи подумки протестувати проти того, що відбувалося. Він боровся з відчуттям гіркого обурення. Хоча воно то слабшало, то сильнішало, поки тіло знемагало від спраги й утоми, а проте це обурення означало, що якийсь вогник — хай навіть слабкий — ще залишався горіти у ньому.

Півгодини минуло, і він поповз назад та ліг біля Джека.

— Ти ще тут, Джеку?

Джек застогнав, і його голос прорізався через шари свідомості з неймовірною чіткістю, якої Стівен не чув уже декілька днів.

— Добре, що є хоча б шкарпетки — під голову покласти. Мені на війні кожного тижня нові надсилали.

Стівен намацав у Джека під щокою в’язану вовну, коли піднімав його.

— А мені ніколи нічого не посилали, — сказав він.

Джек знов розсміявся.

— Та ти комік, точно тобі кажу. Що, за три роки жодної посилки? Ми отримували по дві на тиждень, і це не враховуючи лист...

— Тихо! Чуєш? Це за нами — порятунок. Чуєш, копають? Послухай.

Стівен посунув Джека так, щоб той вухом притулився до крейди.

— Вони йдуть, — сказав Стівен. За відлунням можна було виснувати, що вони були ще далеко, але Джекові сказав, що рятувальники вже майже поряд.

— Будь-якої хвилини, я думаю. Ми звідси виберемося.

— Так ти що ж, усю війну в армійських шкарпетках ходив? Бідолаха. Навіть найбідніший рядовий у нашій частині...

— Слухай!.. Ти скоро вийдеш звідсіля! Ми виберемося.

Джек продовжував сміятися.

— Я не хочу. Не хочу цього...

Сміх перервався кашлем, перерослим у спазм. Груднина Джека здійнялася у руках Стівена. Надривний гуркіт з його грудей заполонив крихітний простір, а потім затих. Джек востаннє видихнув — і життя полишило його тіло. Він впав, нарешті зустрівши довгоочікуваний кінець.

Стівен ще мить тримав його в руках, проявляючи повагу до нього, а потім пересунув тіло у той кінець, де неможливо було дихати. Сам він приклав рота ближче до джерела повітря та глибоко вдихнув. Простягнувши ноги, він відсунув мертве тіло якомога далі. Стало гірко й самотньо.

Чути було лише відлуння копачів. Собі брехати він тепер не міг: звуки лунали безнадійно далеко. Компанією йому був лише тиск землі. У кишені він знайшов сірники — тепер-то ніхто не заборонить йому втамувати свою жагу світла. Хоча він чомусь утримався від цього.

Він лаяв Джека за те, що той помер, хоча і сам не вірив у можливість його врятувати. Пізніше його злість відступила, і мозок цілковито сконцентрувався на далекому ритмічному стукотінні кирки об крейду. Ці звуки були наче його власне серцебиття.

Він витяг ножа та почав з усієї моці стукати ним у стіну біля голови.