Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Право кожного на справедливий суд юридично пов’язано із правом на компетентного та безстороннього суддю. Прагнучи забезпечити останнє, Основний Закон пов’язав можливість зайняття громадянином України суддівської посади із рядом категоричних вимог щодо досягнення 25-річного віку, наявності вищої юридичної освіти і трирічного стажу роботи в галузі права, десятирічного проживання в Україні та володіння державною мовою, а, крім того, заборонив суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Конкретизуючи ідею спеціалізації в судовій системі, Конституція України передбачила, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, при цьому такі судді мають відправляти правосуддя лише колегіально. На жаль, ця важлива конституційна норма так і не була реалізована на практиці.

Особливе місце у судовій системі посідає Верховний Суд України як найвищий судовий орган. Рівень його незалежності має важливе значення для правосуддя загалом. У зв’язку із цим на конституційному рівні прямо визначено, що Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Визначено основні конституційні засади судочинства: законність, рівність усіх перед законом і судом, змагальність, гласність судочинства, гарантування прав обвинуваченого, забезпечення права на перегляд справи судом вищого рівня, обов’язковість рішень суду.

Відповідно до конституційних вимог держава зобов’язана забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, при цьому видатки на утримання судів визначаються у Державному бюджеті України окремими позиціями.

Обов’язковою складовою судової системи Конституція визнала суддівське самоврядування і наділила окремою компетенцією щодо внесення подань про призначення суддів на посади або про звільнення їх із посад, розв’язання конфлікту щодо несумісності та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності спеціальний колегіальний орган — Вищу раду юстиції, що складається із двадцяти членів, обраних, призначених та визначених за посадою ex officio з різних ланок юридичної системи.

Конституція окремо визначила статус прокуратури як самостійної системи з вузькоспеціалізованими функціями щодо державного обвинувачення, нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю, дізнанням, досудовим слідством, нагляду в сфері виконання вироків та застосування інших примусових заходів, а також представництва інтересів громадянина або держави у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві у випадках, визначених законом.

У процесі прийняття та реалізації Конституції України 1996 р. повною мірою проявилися глибокі внутрішньодержавні суперечності. Саме із цієї причини на п’ять років відтермінувалось об’єднання відокремлених судових гілок (загальної та арбітражної юстиції) в одну систему. За перехідними положеннями було також відкладено на п’ятирічний строк запровадження демократичного судового контролю за арештами.

Негативний досвід блокування формування конституційної юстиції у 1992–1995 рр. зумовив необхідність прямо в тексті Конституції визначити дату початку роботи Конституційного Суду України. Відповідно до п. 6 Перехідних положень Основного Закону цей суд мав бути сформований згідно з положеннями нової Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

Достатньо вичерпне визначення в Основному Законі здобув статус Конституційного Суду України і в частині повноважень, і в частині статусу суддів та порядку їх призначення. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають до складу цього суду по шість конституційних суддів. Конституційний Суд України уповноважений на перевірку щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також на офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

При цьому закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними і втрачають чинність, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення чи набуття ними чинності. На конституційність перевіряються також міжнародні договори України та процедура імпічменту Президента України.

Вітчизняна модель конституційної юстиції характеризується достатньо «сильними» повноваженнями. В частині необмежено широкого тлумачення законів Конституційний Суд надмірно «потіснив» суди загальної юрисдикції, а в частині визнання нечинними законів його повноваження вступили у правовий конфлікт із началами суверенітету народу як єдиного джерела влади. Саме ці особливості української конституційної юстиції зумовили в подальшому її надмірну політизацію.

Перший склад Конституційного Суду України в кількості 16 суддів було сформовано у вересні — жовтні 1996 року. Так, 20 вересня 1996 р. з’їзд суддів України обрав шістьох конституційних суддів, згодом, 27 вересня 1996 р., шістьох осіб до його складу призначив Президент України. Нарешті, 4 жовтня 1996 р. відбулися вибори конституційних суддів у парламенті. Після присяги у Верховній Раді України 18 жовтня 1996 р. Конституційний Суд розпочав свою роботу[1076]. На той момент уже набув чинності й Закон України Про Конституційний Суд України[1077] від 16 жовтня 1996 р.

На цьому процес становлення судівництва незалежної України можна вважати завершеним. Попереду були ще розквіт формалізму і судової тяганини, бурхливе зростання корупції в судах, фактична втрата ними незалежності від провладних політичних сил, відродження «телефонного права» та інші негативні явища. Багаторічні дебати навколо судової реформи привели до невтішних результатів, і сьогодні суди всіх рівнів користуються мінімальною довірою населення. Але наше сумне українське сьогодення з часом теж закономірно стане минулим, і його релікти на полицях архівів і бібліотек, у цифрових базах даних чи на інших носіях інформації будуть об’єктом досліджень нових поколінь істориків права, які будуть шукати в нашому часі корисні уроки для своєї доби.

Звернення до теоретико-філософського осмислення феномену судової влади та історичного досвіду становлення і розвитку судової влади в державах і подібних до них утвореннях, які в різний час існували на території сучасної України, дає змогу зробити такі