Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Може, то так подіяла на мене здатність знову говорити. Може, те, що я вперше за кілька днів трохи поїла. Або що пута стали легшими. А, може, він сказав «Павутиння», а я одразу почула «Тигран».

Він спитав. Я криво посміхнулась.

На цьому розмова завершилась.

Четверта тканина важко ковзнула донизу.

Те дзеркало відібрало в мене імена моїх рідних та друзів. Я могла ще пригадати, як вони виглядають. Але не могла згадати імен. Потім мене накривала туга і відчуття втрати. Зрештою, злізала шкіра з рук. І було так страшно...

Так страшно, що навіть теплі обійми білявого хлопця, сповнені любові та відчуття безпеки, які снилися мені в короткий час забуття, від того страху не рятували.

А ще я боялася, що одного дня забуду не тільки імена близьких, а й те, чому маю про них мовчати.

Ахазові треба було довше говорити зі мною того разу, перед четвертим дзеркалом.

Бо після нього я перестала відповідати взагалі.

Коли я дивилася в п’яте дзеркало, то на якийсь час сліпнула. На одне око чи два. Здавалось, очі набирали пітьми. Потім зір повертався знову.

Але я намагалася дивитись в те свічадо частіше. Коли я була сліпою, то не бачила інших дзеркал. І видіння не мучили мене. Хоча холод і страх лишалися.

Сліпа, я намагалася розбити пекучі кайдани об підлогу. Марно.

Шосте дзеркало зробило щось таке дивне — я майже не могла стояти чи сидіти. Тіло не покидало відчуття вільного падіння кудись у безодню. І, глянувши в те дзеркало, я часто опинялась на землі, не годна підняти догори навіть руки.

Ув’язнення запам’яталось мені смаком тих ягід — вони були єдиним, що приносив мені поїсти Ахаз. І ще воду. І сотні питань, на які я мовчала.

Сьоме дзеркало кричало голосами. Знайомими і незнайомими. Патрійською, белатською, кохорською, старотською, персопольською та іншими мовами, знищеними в Циркуті. Волало тисячами передсмертних криків.

Я вже не могла згадати, що робило восьме дзеркало. Просто бачила в ньому своє відображення. Не красиве, не вродливе, не чарівне, як звикла споглядати в дзеркалах у минулому житті. Бліде, безкровне обличчя зі скусаними до чорного губами, обліплене пасмами брудного смолянистого волосся. Худі вилиці випирали, як і ключиці під заяложеною, закривавленою сорочкою. Ось якою я стала. Думки не тримались єдиного цілого. Здавалося, що тіло теж. Я згадала мимохіть, як якась чорноволоса дівчина, лежачи в ліжку, сказала мені, що її тіло наче порізали на частини. Здається, її тоді стрілами поранили. Обличчя тієї чорнявки було таким знайомим... але я не могла пригадати, як її звуть. Та почувалась, мабуть, так само або й гірше.

Світ перетворився на дзеркала. На демонічне обличчя Ахаза — то було єдине ім’я, яке я ще пам’ятала. Він увесь час називав мене Стожаром — але чи то було моє ім’я? Та іншого я пригадати не могла. Простір так давно був чорним і червоним, що я вже не могла зрозуміти, якого кольору в мене очі. І чи існують ще якісь барви.

А потім Ахаз став давати мені саму лишень воду. Бо я не говорила. Хоч не могла вже згадати, чому. А він, вочевидь, не надто цим переймався.

Я лежала в колі з дзеркальних уламків, що стирчали з підлоги, наче зуби.

І помирала.

— Ханно?

Голос був незнайомим, гучним. Але я навіть не поворухнулася. Лежала, оповита пітьмою сліпоти. Могла лишень чути і відчувати холодне каміння, до якого притискало моє тіло. Не чарами. Відсутністю сил.

— Це не вона. Я ж казав.

Інший голос, знайомий. Ахазів. З ноткою роздратування.

— Ну вже пробач мою сентиментальність. Якби ти три роки провів поруч із людиною, а тоді побачив точну її копію, просто-таки точнісіньку, хай і зморену та майже мертву, то теж би засумнівався.

Перший голос також прозвучав роздратовано. Тоді він спитав:

— А де моя учениця?

— От я сподівався тебе розпитати. Ви ж із моїм сином найкращі товариші. Вона як у воду канула, Ханна твоя. Всевлад уперто мовчить. Вважає, що своїм вчинком вислужив собі певне право на таємниці. А я поки не маю часу з тим розібратися.

— Тихше їдь, Ахазе. Твій син за рік посяде престол. Сумно буде, якщо ти опинишся в засланні в ту ж годину. Не займай його напарницю, — я відчула, як поряд хтось присів і прибрав волосся з мого обличчя. — Дивовижна. Стожар у Метейському краю. Просто дивовижна. Красива і сильна. Вісім дзеркал. Майже три тижні опору. Німа, сліпа, але досі дихає. І нічого тобі не розповіла? Хоч, гадаю, ти не надто наполегливо запитував, якщо дозволив це. Просто насолоджуєшся владою над створінням, могутнішим за тебе, впійманим у пастку.