Читати книгу - "Необхідні речі"

– Для мене це звучить як безумовна здогадка, – додав Алан.

Він подумав, що, врешті-решт, це може не надто відрізнятися від першої здогадки Генрі Пейтона.

– Добре, Алане. Я йду.

– І передзвони, як тільки знатимеш точно. У ту ж секунду.

Алан дав Клатові номер, а тоді змусив його повторити цифри для певності, що Клат правильно записав.

– Передзвоню, – сказав Клат, а тоді шалено випалив: – Що коїться, Алане? Блядь, що тут таке коїться?

– Не знаю.

Алан відчув себе дуже старим, дуже змученим… і злим. Злим уже не на Пейтона за те, що той усунув його від справи, а на відповідального за всі ці паскудні феєрверки. І він дедалі більше переконувався, що, докопавшись до суті, вони виявлять: тут увесь час діяла якась одна сила. Вілма й Нетті. Генрі та Г’ю. Лестер і Джон. Хтось їх переплів разом, ніби пакети потужної вибухівки.

– Не знаю, Клате, але ми це розвідаємо.

Він повісив слухавку й знову набрав Поллі. Його порив залагодити все з нею, зрозуміти, що ж сталося, що її так розлютило, потроху затихав. Те, що повільно приходило на зміну, тішило менше – глибокий несфокусований страх, дедалі більше відчуття, що вона в небезпеці.

Бііп… бііп… бііп… але без відповіді.

«Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка, підніми слухавку. Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка, підніми слухавку. Поллі, я кохаю тебе…»

Ця літанія прокручувалася в нього в голові, ніби механічна іграшка. Йому хотілося ще раз потелефонувати Клатові, щоб той спершу перевірив, як вона, проте Алан не міг на таке зважитися. Це може виявитися дуже хибним рішенням, якщо в Касл-Року своєї черги чекають інші пакети вибухівки.

«Так, Алане… але якщо Поллі – одна з них?»

Ця думка розколупала певні асоціації, але він був не в змозі схопитися за них, як ті вже розвіялися.

Алан повільно повісив слухавку, закінчуючи дзвінок посеред гудка.

3

Поллі більше не могла. Вона перекотилася на бік, потягнулася по телефон… але він затих посеред сигналу.

«Добре», – подумала вона. Та чи добре насправді?

Вона лежала в себе на ліжку, дослухаючись до звуку наближення грому. Нагорі було спекотно – душно, ніби посеред липня, – але відчиняти вікна Поллі не думала, бо Дейв Філіпс, місцевий майстер і доглядач, лише минулого тижня встановив їй нові протиштормові вікна і двері. Тож вона скинула старі джинси й футболку, що були на ній під час експедиції за місто, й акуратно склала їх на кріслі біля дверей. Тепер вона лежала в ліжку в білизні, очікуючи приходу дрімоти, щоб пізніше прокинутися й прийняти душ, але ніяк не могла заснути.

Частково через сирени, але здебільшого через Алана, через те, що Алан учинив. Поллі не могла осягнути цю гротескну зраду всього, у що вона вірила і чому довіряла, але також не могла припинити про це думати. Розум повертався до чогось іншого (тих сирен, наприклад, і як через них усе скидається на кінець світу), а тоді раптом знову вигулькувало те, як він встромив їй ножа в спину, як рознюхував про неї. Відчуття були такi, ніби тебе штрикають шерхатим кінцем дошки в якомусь ніжному, прихованому місці.

«Алане, як же ти міг?» – укотре запитала вона його – і себе.

Голос, що відповів, здивував її. То був голос тітки Евві, і під сухою беземоційністю, завжди характерною для неї, Поллі відчула тривожний потужний гнів.

«Якби ти, дівко, з самого початку сказала йому правду, то йому й не довелося б».

Поллі швидко сіла на ліжку. Так, то був тривожний голос, і найбільше непокоїло, що то був її власний голос. Тітка Евві давно померла. Це її ж підсвідомість через голос тітки Евві висловлює гнів, ніби сором’язливий черевомовець за допомогою своєї ляльки запрошує гарну дівчину на побачення, і…

«Припини, дівко, – хіба я тобі якось не говорила, що в цьому місті повно примар? Може, це і є я. Може, це і я».

Поллі жалібно й перелякано зойкнула, тоді піднесла долоню до рота.

«А може, й ні. Врешті-решт, не має значення, хто це, правда? Питання в іншому, Трішо: чий гріх був першим? Чия брехня була першою? Чиє приховування було першим? Чий камінь був першим?»

– Це нечесно! – прокричала Поллі в душній кімнаті, а тоді глянула на власне перелякане й вирячене відображення в дзеркалі.

Вона чекала на повернення голосу тітки Евві, але він не з’явився, тож знову повільно прилягла.

Можливо, вона згрішила першою, якщо певні ухиляння від правди і трохи невинної брехні можна вважати за гріх. Можливо, вона першою приховала істину. Та чи давало це право Аланові відкривати розслідування на неї, ніби на якогось відомого злочинця? Чи давало це йому право вписувати її ім’я в якусь таємну міжштатну правоохоронну телеграму… чи запитувати про наводку на неї, якщо це так називається… або… або…

«Не зважай, Поллі, – прошепотів голос, який вона знала. – Досить мордуватися через дуже належну поведінку з твого боку. Ну тобто, врешті-решт! Ти ж чула провину в його голосі, правда?»

– Так! – рішуче зашепотіла вона в подушку. – Саме так, чула! І що ти на це скажеш, тітко Евві?!

Відповіді не було… лише химерне слабке посмикування

(питання в тому, Трішо)

у підсвідомості. Ніби вона щось забула, викинула якусь частину

(чи хочеться тобі цукерку, Трішо)

рівняння.

Поллі втомлено перекотилася на бік, і азка посунулася повнотою її груді. Вона почула, як усередині щось слабенько шкрябає по срібній стінці своєї в’язниці.

«Ні, – подумала Поллі, – там просто щось пересипається. Щось нерухоме. Ця думка, ніби там усерединi насправдi щось живе… це просто твоя уява».

Шкряб-дряп-шкряб.

Срібний м’ячик коротко бряжчав між білою бавовною ліфчика і покривалом ліжка.

Шкряб-дряп-шкряб.

«Та річ жива, Трішо, – сказала тітка Евві. – Та річ жива, і ти це знаєш».

«Не мели дурниць», – відповіла їй Поллі, перекручуючи на інший бік. Як там узагалі може бути щось живе? Може, воно й змогло б дихати крізь дрібні дірочки, але заради Бога, що б воно їло?

«Можливо, – з м’якою непримиренністю промовила тітка Евві, – воно живиться ТОБОЮ, Трішо».

– Поллі, – бурмотнула вона. – Мене звуть Поллі.

Цього разу підсвідомість смикнуло сильніше – якось тривожно, – і на мить їй здалося, що вона от-от зрозуміє. А тоді знову задзвонив телефон. Поллі хапнула повітря і сіла, на обличчі – вираз утомленого сум’яття. Там боролися гордість і жадання.

«Поговори з ним, Трішо, – це ж неважко? А ще краще – послухай його. На це ти особливо часу не гаяла, правда?»

«Я не хочу з ним говорити. Не хочу, після того, що він учинив».

«Але ти його досі кохаєш».

«Так. Це правда». Тільки вона тепер також його і ненавидить.

Голос тітки