Читати книгу - "Сонячна машина"

залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада «Друзiв Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву.

В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.

I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все «Друзi Ладу», новi батальйони працi, вiдродження життя!

Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари.

Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстрацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: «Стан i професiя — робiтник». Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрiї, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога зареєстрованi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзичної роботи, люди вищої iнтелектуальної прадi, аристократи духу, вибранi натури, генiї краси, життя й знання, — нi люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в свої лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.

А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх «дармоїдiв», «експлуататорiв», «паразитiв», де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Троє залiзничних вищих iнженерiв зареєструвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волiє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волiє в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку.

Але нагади не посувають «паразитiв» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi їх. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього вiдомостi. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв?

Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працює в себе в лабораторiї й нiкуди не виходить. Усi ждуть.

— Добре. Дiждуться. Цiєї ночi вони матимуть.

— А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi.

I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рiшуче пропонує: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони — «Друзi Ладу».

I зареєстрованi так само поодинцi, по двоє й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах.

А Найвища Рада нiкуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

* * *

Вечiр тихо, помалу спускає темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гасає вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлiн. I цiєї ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.

Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.

Знає вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєiiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.

I раптом зiщулюється й притихає. Густу запону ночi громом розпанахує вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.

Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих.

Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi зливається виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.

Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди.