Читати книгу - "Пастка на дурнів"

б я був на вашому місці, я б не опирався, — зніяковіло пробурмотів він ще раз за хвилину, сповнену болісних роздумів. Потім одчайдушно замотав головою і з бридливою гримасою вигукнув: — Авжеж, я дав би їм спровадити мене додому! Але я не зміг би опинитись на вашому місці: надто я боягузливий!

— Ну, а коли б ви не були такий боягуз? — запитав Йоссар’ян, не відводячи від нього уважних очей. — Коли б і вам стачило духу виступити проти сваволі?

— Тоді я теж не дозволив би їм спровадити мене додому! — врочисто, бадьорим, радісним голосом промовив Денбі.— І, в усякому разі, ні за що не дозволив би їм віддати мене під суд.

— Виходить, ви й далі літали б на завдання?

— Ні, звичайно ж, ні! Це б означало, що я капітулював! А під час вильоту мене могли б убити.

— Отже, ви б теж драпанули?

Майор Денбі скинув голову, збираючись дати гнівну відсіч, але тут же затнувся, беззвучно стулив щелепи і втомлено похилив голову.

— Що ж, виходить, і я не зміг би дати собі раду…

Майорове чоло знову залисніло, у банькатих очах з’явився нервовий блиск. Безсило склавши руки на колінах, він втупив у підлогу понурий погляд. Здавалось, майор навіть не дихає — аж так тяжко переживав свою цілковиту поразку. Через вікна до палати косо вливались похмурі тіні. Йоссар’ян зосереджено дивився на майора. Ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі із скреготом загальмувала машина і відразу ж перед будинком задріботіли, наближаючись, швидкі кроки.

— Ні, дати собі раду ще можна, — зауважив раптом Йоссар’ян, видобувши з млявого плину своєї думки ще одну ідею. — Ми забули про Майла. Він зараз має більше влади, аніж полковник Пескарт, і він мені де в чому зобов’язаний.

Майор Денбі похитав головою.

— Майло з полковником тепер нерозлийвода, — майже нечутно промимрив він. — Зробив Пескарта віце-президентом свого синдикату і обіцяє йому високий пост після війни.

— Ну, тоді нам допоможе Зелензим! — вигукнув Йоссар’ян. — Він їх обох ненавидить і, дізнавшись про все, просто осатаніє!

Майор Денбі знову похмуро похитав головою.

— Тиждень тому Майло та колишній РПК Зелензим злилися докупи. Тепер вони всі партнери у фірмі «М. і М.».

— Отже, в нас немає жодних шансів?

— Жодних.

— Навіть найменших, еге ж?

— Жоднісіньких, навіть найменших, — підтвердив майор Денбі.— А взагалі,—мовив він за хвилину, підводячи голову, осяяний новою невиразною гадкою, — чи не краще було б, якби вони того… ну, зникнули вас, як вони зникнули багатьох інших, і звільнили відразу од усіх тих непосильних турбот?

Йоссар’ян не погодився, а майор Денбі знову сумно кивнув головою і втупився в підлогу. Все для них обох було втрачено, аж раптом у коридорі зненацька затупотіли кроки і до палати, репетуючи на весь голос, увірвався капелан: він приніс неймовірну, карколомну новину про Вессла. Капелана так розпирало радісне збудження, що кілька хвилин він не міг вимовити більше й слова. В його очах іскрилися щасливі сльози. Йоссар’ян нарешті збагнув, у чому річ, і з диким зойком вискочив з ліжка.

— У Швеції? — загорлав він.

— Вессл! — горлав капелан.

— Вессл?! — загорлав Йоссар’ян.

— У Швеції! — затрусив головою капелан із блаженною усмішкою і в радісному екстазі почав стрибати по палаті.— Це справжнє чудо, шановні джентльмени! Це чудо. Я знову повірив у бога! Справді повірив! Подумати тільки: хвилі самі винесли його на берег! І де? У далекій Швеції, після стількох тижнів боротьби з відкритим морем! Це чудо, чудо, чудо!

— Кажете, хвилі винесли? Чорта з два! — у захваті вигукував Йоссар’ян, і сам заскакав по палаті, безтямно регочучи до стін, до стелі, до капелана й майора Денбі.— Його не винесло в Швецію, він догріб до Швеції на своїм човнику! Він догрібся туди, капелане, догрібся сам!

— Догрібся?

— Він усе це задумав заздалегідь! Він опинився в Швеції тому, що хотів там опинитися!

— Ет, яка різниця! — відгукнувся капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і стійкості! Ви тільки подумайте, на що спромігся! — Капелан схопився обіруч за голову і мало не впав од сміху. — Ні, ви уявіть собі! — у захваті вигукнув він. — Уявіть-но, як він пропливає серед ночі на своєму жовтому човнику через Гібралтарську протоку, махаючи отим іграшковим блакитним весельцем…

— А за ним тягнеться нейлонова волосінь з принадою на гачку. До самої Швеції він гризе сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора подає собі чай…

— Я бачу його наяву! — врочисто прошепотів капелан і, перевівши подих, знову повторив — Так, так, це справді чудо, чудо людської заповзятливості й волі, друзі мої! Ось кого я відтепер беру собі за зразок! Я теж заповзятливий і вольовий! Тепер мене вже ніщо й ніхто не зігне!

— Він знав, що робитиме, продумав наперед геть усе! — кричав зраділий Йоссар’ян. Він потрясав у повітрі стиснутими кулаками, немов сподівався за їхньою допомогою добути всю правду про Вессла. Потім круто повернувся і глянув у вічі майорові Денбі.— Денбі, ми з вами ідіоти! Виявляється, безвихідних ситуацій немає! Невже ви й досі цього не второпали? Може, й Мудренджер сидить зараз, причаївшись, у тій своїй хмаринці й чекає нагоди вийти звідти, як тільки мине небезпека?!

— Про що ви базікаєте? — бурмотів розгублений майор Денбі.— Про що ви обоє базікаєте?

— Біжіть краще, Денбі, біжіть і принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів! І не забудьте взяти їх і для себе, вони вам теж згодяться. Тільки швидше, поки ще не пізно! Біжіть!

— Які каштани? Які дички? На біса вони вам?

— А щоб засунути їх собі за щоки, ось на що! — Йоссар’ян у розпачі заломив руки й залементував, картаючи себе: — Ой, чого ж я його зразу не послухався? Чого я йому не повірив?

— Ви що з глузду з’їхали? — збентежено й тривожно запитав його майор Денбі.— Скажіть, ради бога, про що йдеться, Йоссар’яне? Я нічогісінько не розумію.

— Та зрозумійте, нарешті, Денбі, що Вессл задумав усе це заздалегідь! Невже ви й досі не второпали, що цей задум виник у нього ще з самого початку? Ви гадаєте, це випадково виходило так, що його раз у раз підбивали? Дзуськи, голубе, він просто тренував вимушену посадку! І використав для цього кожний бойовий виліт. А я, дурень, не захотів з ним літати! Ой, чого я його не послухав?! Адже він так запрошував мене літати разом, а я не захотів! Ну, чого ж я його не послухався?! Лиш тепер я розумію, що він хотів мені сказати! І тепер мені ясно також, чому та діваха лупила його туфлею