Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Гаю! – з жахом прошепотів Ланнон. – Чому ти тут? Ти спав, коли я тебе покинув, і я дав наказ, щоб ніхто тебе не турбував.

– У цей час моє місце біля тебе.

– Тобі не слід було приходити, – запротестував Ланнон.

Це аж ніяк не входило в його плани. Він не хотів, щоб Гай побачив смерть своєї відьми. Не хотів мучити його цим видовищем. У своїй розгубленості Ланнон подумав, чи не зупинити йому ритуал, відкласти жертву, наказати Гаєві покинути храм.

Проте Ланнон розумів, що безпека імперії може бути вирішена в наступні кілька хвилин. Хіба може він зупинити жертвоприношення, піти на ризик налаштувати проти себе богиню, хіба його обов’язок щодо Гая перевищує його обов’язок щодо Опета, хіба не пізно щось змінювати, адже він надто давно ступив на цю стежку. Хіба боги й демони не сміються над ним тепер, хіба він не чує, як їхній пекельний сміх відлунює в пустелях його душі?

Розгублений і приголомшений, дивився він на Гая. Він ступив один крок до нього, благально простягши до нього руку, так ніби просив у нього розуміння й прощення.

– Ти мені потрібен, – хрипко промовив він, і Гай, нічого не зрозумівши, взяв його руку, думаючи, що це рука дружби; він гордо усміхнувся до свого царя й друга й заспівав жертовну пісню, звертаючись до своєї богині.

Його голос злетів ніби на крилах орла, полинувши до жертовної платформи на даху печери, високо над ними. Усі погляди в храмі обернулися вгору, й напружене сподівання стиснуло горла шанувальників Астарти.

Таніт не могла повірити, що таке відбувається з нею. Коли вдосвіта вони прийшли до її келії, вона подумала, що це Гай прийшов забрати її звідси. Вона стрибнула з кушетки й побігла йому назустріч.

Але то був не Гай, а сестра Гака. Вони повели її з храму таємними сходами на вершину скель, які височіли над Опетом. Там, у кам’яній будівлі з очеретяним дахом, яка стояла поруч із жертовною платформою, біля отвору, що зяяв над басейном Астарти, вони вдягли її в жертовну мантію, оздоблену розкішним гаптуванням, і заквітчали квітами її волосся.

Потім вони одягли на неї важкі золоті ланцюги та браслети, аж поки Таніт відчула, що зараз упаде під їхньою вагою. Вона знала, що ці скарби становили частину пожертви й що вони також мусили швидко затягти її в зелені глибини басейну. Басейну, який не мав дна, басейну, який принесе її в обійми богині.

У мовчазній урочистості її посадили за маленький банкетний стіл, і сестри та жриці заметушилися довкола неї, пропонуючи найвишуканіші наїдки та вина. Це був банкет прощання, банкет, який влаштовують на честь того, хто вирушає в далекі мандри. Таніт трохи випила вина, сподіваючись, що воно розігріє її закрижанілий дух.

– Гаю, – думала вона. – Де ти, моє кохання?

Нарешті жриці відійшли до дверей і подали знак іншим. Цих інших було п’ятнадцятеро, усі дужі молоді жінки, більше, аніж досить, щоб зламати будь-який опір.

Вони оточили те місце, де сиділа Таніт, ще не погрожуючи їй, але налаштовані цілком рішуче. Вони дивилися на неї без ніякого виразу, їхні обличчя були закриті для жалю або співчуття.

– Ходімо, – сказала одна з них, і Таніт підвелася.

Вони вивели її у двері на сонячне світло, й вона побачила перед собою відполіровану кам’яну платформу, яка виступала над чорним отвором у землі.

Доріжка до жертовної платформи була всипана квітами дерева жовтої мімози, квітки, священної для богині. Запах був легкий і просякнутий смутком у теплому тихому повітрі, а квіти розчавлювалися під босими ногами Таніт, коли вона ступала по них, обважніла від золотих ланцюгів і моторошного страху.

Несподівано вона зупинилася, ошелешена звуком голосу, що вилітав із чорної ями перед нею, голос, слабкий через велику відстань і який дивно відлунював від стін печери. Але то був голос такої чистоти й краси, що вона не могла його не впізнати.

– Гаю! – прошепотіла вона. – Володарю мій!

Але злет її духу був дуже короткочасним, бо голос Бен-Амона співав жертовну пісню в церемонії, де жертвою була вона.

Це Гай посилав її до богині, й у цю мить видіння пекла й розпачу відкрилися перед нею. Вона відчула, що опинилася в павутині якоїсь страхітливої змови, не розуміючи, в чому її суть, і тільки знаючи, що Гай покинув її. Він також проти неї. Він пропонує її богині.

Тепер їй немає для чого жити. І вона легко ступила останні два кроки до краю платформи.

Коли вона опинилася на краю, то розкинула руки знаком сонця й подивилася вниз, у морок печери. Вода в басейні була тихою й темною, а біля неї стояли поряд цар і верховний жрець.

Вони дивилися вгору на неї, але були надто далеко, щоб роздивитися вирази їхніх облич. Вона знала тільки, що Гай досі співає молитву, пропонуючи її в жертву богині.

Вона відчула, як ненависть і гнів приходять на зміну розпачу, але не хотіла померти з цими почуттями в серці. Щоб випередити їх, вона нахилилася над краєм платформи, над глибоким зеленим басейном, і, коли вона відчула, що втрачає рівновагу, голос Гая раптово урвався на середині слова.

Вона повільно нахилилася над проваллям, а потім раптом опинилася в повітрі й полетіла вниз, захоплена вагою золота, яке на ній було. Коли все стислося усередині неї, вона знову почула голос Гая, коли, опанований розпачем, він вигукнув її ім’я:

– Таніт!

Вона вдарилася об поверхню басейну з такою силою, що життя відразу її покинуло, а важкі прикраси затягли її у прозору воду так швидко, що Гай побачив лише зблиск золота в глибині, так ніби велика риба повернулася там на бік, щоб схопити здобич.

Манатассі переправився через велику річку взимку 543 року за календарем Опета. Він використав холоднішу погоду, щоб переправити свої армії у зручних для себе місцях долини, бо глибина річки тоді найменша. Він переправився з трьома арміями різної численності. Найменша з них лише у сімдесят тисяч вояків перейшла через річку на заході й знищила тамтешні гарнізони. Вони швидко пішли до західних берегів озера Опет, до вузького каналу, що давав вихід до океану галерам Опета. Він називався Річкою Життя, артерією, яка годувала серце Опета.

Вояки Манатассі перекрили цю артерію, визволили