Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Четвірка пройшла через тунель Ейзенхауера, зв’язавшись однією мотузкою, і в страшній темряві Ларрі згадував свій похід крізь тунель Лінкольна. Тільки тепер його переслідував не образ Рити Бейкмур, а лице Вовкобоя, застигле в смертельній гримасі, коли він і вовк убили одне одного.

«Може, вовків послали його вбити?»

Але то була занадто тривожна думка, щоб на ній зосереджуватися. Ларрі постарався викинути це з голови і просто йти далі, але це було непросто.

——

Вони отаборилися неподалік Ломи, дуже близько до кордону зі штатом Юта. Вечеря складалася з трав і кип’яченої води — то й був увесь їхній раціон: вони буквально виконували заповіт матінки Ебіґейл іти в тому, що на них, речей не нести.

— У Юті буде кепсько, — відзначив Ральф. — Гадаю, отам і виявиться, чи дійсно ми йдемо під Богом. Там є ділянка — понад сто миль, — де ні міста, ні заправки, ні кафе.

Утім, схоже було на те, що його така перспектива не надто турбує.

— А вода? — спитав Стю.

Ральф знизав плечима.

— Цього добра теж небагато. Піду, мабуть, спати.

Ларрі зробив те саме. Ґлен ще не лягав, лишився покурити люльку. Стю мав кілька цигарок і вирішив одну викурити. Якийсь час вони палили мовчки.

— Далеко ж ми від Нью-Гемпширу, лисику, — промовив нарешті Стю.

— Та й до Техасу теж не рукою подати.

Стю усміхнувся.

— Еге ж. Отож.

— Мабуть, дуже за Френ скучаєш.

— Ага. І за нею скучив, і хвилююсь. І за дитину хвилююсь. Особливо важко, як стемніє.

Ґлен пихнув люлькою.

— Ми тут нічого не можемо змінити, Стюарте.

— Я знаю. Але все одно хвилююсь.

— Звичайно, — Ґлен вибив люльку об камінь. — Учора вночі щось химерне трапилося, Стю. Я весь день намагався розібратися, чи то було насправді, чи сон, чи що.

— А що ж було?

— Ну, я посеред ночі прокинувся — Коджак на щось гарчав. Напевне, вже було за північ, бо вогонь майже догорів. Коджак був по другий бік багаття — у нього шерсть настовбурчилася. Я йому казав, щоб він замовк, а він на мене й не глянув. Дивився вгору праворуч від мене. І я подумав: може, то вовки? Ще й після отого, якого Ларрі називає Вовкобой…

— Еге ж, то було б погано.

— Але там нічого не було. У мене зір гострий. Він на порожнє місце гарчав.

— Певне, запах чув, та й усе.

— Ага, але найненормальніше ще попереду. За кілька хвилин я став почуватися… ну, прямо скажемо, дивно. Відчуття було таке, наче над насипом щось є — і воно на мене дивиться. На всіх нас. Я немовби й міг би його побачити, якщо правильно примружитися. Але я не хотів. Бо відчуття було таке, що то — він… Що то — Флеґґ, Стюарте.

— Та, мабуть, то здалося, — за кілька секунд сказав Стю.

— Я впевнений, що там щось було. І Коджак теж це відчував.

— Ну, припустімо, він за нами стежить. То що ми тут вдіємо?

— Нічого. Тільки мені це не подобається. Не подобається, що він може стежити за нами… якщо то він. Капець як страшно.

Стю докурив, обережно загасив цигарку об камінь, але до спального мішка ще не пішов. Поглянув на Коджака, який лежав коло багаття, поклавши ніс на лапи, дивлячись на них.

— Тож Гарольд мертвий, — урешті промовив Стю.

— Так.

— І, хай йому, абсолютно марна смерть. І Сью з Ніком марно загинули. І сам він, гадаю, теж.

— Згодний.

Більше не було чого сказати. Вони набрели на Гарольда і його жалюгідну передсмертну декларацію наступного дня після переходу крізь тунель Ейзенхауера. Вони з Надін, певне, їхали через перевал Лавленд, бо коло Гарольда ще був його мотоцикл «тріумф» — те, що від нього лишилось, — а, як висловився Ральф, через тунель Ейзенхауера можна було б проїхати хіба що на іграшковому паровозику. Грифи вже встигли його добряче обробити, але Гарольд і досі стискав у закляклій руці свій записник у цупкій обкладинці. У його роті стирчав, немов гротескний льодяник, пістолет тридцять восьмого калібру, і, хоча вони не поховали Гарольда, Стю вийняв у того з рота пістолет. Обережно. Побачивши, як надійно темний чоловік знищив Гарольда, як легковажно викинув його, немов сміття, коли той виконав свою роль, Стю зненавидів Флеґґа ще дужче. У нього виникло відчуття, що вони кинулися в якийсь безглуздий хрестовий похід дітей, і, коли він відчував, що треба поспішати, йому з думки не йшов труп Гарольда з роздробленою ногою — так, як Ларрі переслідувала гримаса Вовкобоя. Він відчув, що хоче, аби Флеґґ сповна заплатив не тільки за Ніка і Сьюзен, а й за Гарольда… але дедалі менше вірив, що таке може бути.

«Але ж ти хочеш дивитися, — подумав він люто. — Дивитися хочеш, чи я вже на відстані пострілу від тебе, падло збочене».

Ґлен, трохи скривившись, підвівся.

— Піду я спати, Східний Техасе. І не проси мене залишитися. Вечірка дуже нудна.

— Як твій артрит?

Ґлен усміхнувся і сказав:

— Не так уже й погано, — але до свого мішка він пішов накульгуючи.

Стю подумав, що треба викурити ще одну — тільки от якщо палити по дві-три на день, то його запаси скінчаться до кінця тижня — і все одно закурив.

Вечір був не такий уже холодний, але при всьому тому не було сумнівів, що принаймні в горах літо вже скінчилося. Від цього Стю стало сумно, бо в нього було сильне передчуття, що наступного літа він уже не побачить. Коли починалося це літо, він був нерегулярним працівником на калькуляторному заводі. Жив у маленькому містечку Арнетт, мав багато вільного часу і тоді тусувався на заправці Білла Гепскомба «Тексако», слухаючи, як усі решта чешуть язиками про економіку, уряд, важкі часи. Стю гадав, що жоден із тих балакунів ще по-справжньому важких часів не бачив. Докурив і викинув недопалок у багаття.

— Тримайся там, Френні, мала-хороша, — сказав він і заліз у спальний мішок. І уві сні він думав про Щось, яке наблизилося до їхнього табору, яке недобрим оком стежило за ними. Можливо, то вовк зі свідомістю людини. Чи ворона. Чи тхір, який плазує на животі чагарниками. А може, взагалі якась безтілесна сутність, пильне Око.

«Не буду боятися злого, — бурмотів він уві сні. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого. Не буду».

Нарешті страшне видиво відступило, і він міцно заснув.

Наступного ранку вони знову рушили рано, прилад Ларрі,