Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Дуже болить? — спитав його вчора ввечері Стю, десь за годину після виходу.

— Аспірин допомагає. Це, знаєш, артрит, але ще не такий поганий, як буде років через п’ять-сім, та й, правду кажучи, Східний Техасе, я так далеко наперед і не зазираю.

— Ти правда вважаєш, що він нас візьме?

І тут Ґлен Бейтман сказав цікаву річ.

— Не буду боятися злого.

І на тому розмова скінчилася.

Тепер вони чули, як він риє мерзлу землю і лається.

— Чи ж не молодець, правда? — сказав Ральф.

Ларрі кивнув.

— Ще й який.

— А я завжди думав, що преподи коледжу — слабаки, але цей точно ні. Знаєте, що він сказав, коли я спитав його: «А чого ми цю фігню просто не викинемо десь біля дороги, та й усе?» Він сказав: «Не треба заново таке лайно починати». Сказав, що ми й так багато старих видів лайна заново почали робити.

Коджак підвівся і побіг дивитися, що робить Ґлен. До них долинув голос Ґлена.

— А, ось ти де, засранцю мій лінивий. А я вже думав, куди ти подівся. І тебе теж закопати?

Ларрі всміхнувся і подивився на лічильник пройденої відстані. Він дістав цю річ у спортивній крамниці «Ґолден». Налаштовуєш пристрій на свій розмір кроку і чіпляєш на пояс, як теслярську лінійку. Щовечора він записував пройдену відстань на пожмаканому й складеному в багато разів аркуші.

— Можна твою шпаргалку подивитися? — спитав Стю.

— Звичайно, — Ларрі дав йому папірець.

Зверху на аркуші Ларрі друкованими літерами написав: «Боулдер — Веґас: 771 миля»[178]. Нижче:

Дата Відстань (милі) Разом (милі)

6 вересня 28.1 28.1

7 вересня 27.0 55.1

8 вересня 26.5 81.6

9 вересня 28.2 109.8

10 вересня 27.9 137.7

11 вересня 29.1 166.8

12 вересня 28.8 195.6

13 вересня 29.5 225.1

14 вересня 32.0 257.1

15 вересня 32.6 289.7

16 вересня 35.5 325.2

17 вересня 37.2 362.4

Стю взяв папірець зі свого гаманця і повіднімав у стовпчик.

— Ну, ми йдемо швидше, ніж на початку, але все одно нам ще треба понад чотириста миль. Блін, ми ще й половини шляху не пройшли!

Ларрі кивнув.

— Швидкість — тут усе правильно. Ми під гору йдемо. І Ґлен, знаєш, має рацію. Куди нам поспішати? Він нас просто там на одну долоню покладе, а другою прихлопне.

— Знаєш, а я от у це не вірю, — сказав Ральф. — Ми можемо й померти, звісно, але тут усе не просто так, це не елементарні штуки. Матінка Ебіґейл не посилала б нас сюди, коли б нас мали просто знищити. От не послала б — і все.

— А я не вірю, що то власне вона послала нас сюди, — тихо промовив Стю.

Лічильник Ларрі чотири рази чітко клацнув, коли його було виставлено на новий день: 000.0. Стю засипав рештки багаття землею. Ранкові процедури тривали. Вони йшли вже дванадцять днів. Стю здавалося, що все життя таким уже й буде: Ґлен добродушно бурчатиме, який відстій вони їдять, Ларрі записуватиме пройдену відстань на своїй пом’ятій шпаргалці, усі випиватимуть по два стакани кави, хтось зариє вчорашнє сміття, хтось інший засипле вогнище. Це було розмірене, по-хорошому рутинне життя. Уже й забуваєш, куди всі йдуть, — і добре. Ранками Френ здавалася йому дуже далекою — такою видимою уявному оку, а проте дуже далекою: немов фото в медальйоні. Її майже можна було торкнутись… і, власне, в тому полягав його біль. У такий час його віра в матінку Ебіґейл перетворювалася на гіркий сумнів, і Стю хотілося розбудити всіх і сказати, що цей похід — просто лажа, що гумовим списом смертельний вітряк не здолаєш і що треба зупинитися в найближчому місті, взяти по мотоциклу й поїхати додому. Що краще чіплятися за крихту світла і крихту любові, поки можна, — бо нічого більшого Флеґґ їм не дозволить.

Але так бувало вночі. Зранку він знову був готовий іти далі. Із підозрою поглядав на Ларрі й гадав, чи той думав уночі про свою Люсі. Мріяв про неї і хотів…

Ґлен повернувся до табору, дещо кривлячись під час ходи, за ним біг Коджак.

— Ну що ж, рушаймо, дамо їм перцю, — сказав він. — Правильно, Коджаку?

Коджак замахав хвостом.

— Він каже: «Даєш Лас-Веґас!» — сказав Ґлен. — Ходімо.

Вони піднялися на насип траси I-70, спускаючись у бік містечка Ґранд-Джанкшен, і почали денний перехід.

——

Пізніше того дня пішов холодний дощ, від чого всі змерзли й розмови притихли. Ларрі йшов сам по собі, сунувши руки в кишені. Спочатку він думав про Гарольда Лодера, чий труп вони знайшли два дні тому, — таке враження, що всі змовилися не говорити про нього, — але врешті його думки стали обертатися навколо того, кого він про себе називав Вовкобой.

Його вони знайшли якраз на схід від тунелю Ейзенхауера. Там був жахливий затор і густо, нудотно пахло смертю. Вовкобой наполовину висовувався з «остіна». На ньому були клепані джинси й сорочка з блискітками в стилі вестернів. Навколо «остіна» лежало кілька вовчих трупів. Сам Вовкобой наполовину лежав на пасажирському місці, а на його груди наліг ще один мертвий вовк. Руки Вовкобоя стискали вовчу шию, а кривава морда вовка вчепилась у Вовкобоєве горло. На думку Ларрі та решти, події, ймовірно, розгорталися так: зграя вовків, спускаючись із гір, помітила самотнього чоловіка й кинулася на нього. Вовкобой був озброєний. Він поклав кількох нападників, а тоді сховався в «остін».

Через який час голод змусив його відчинити двері?

Ларрі не знав і не хотів того знати. Але помітив, яким жахливо худим був Вовкобой. Може, тиждень… Він їхав на захід, хто б він не був, вочевидь, хотів долучитися до темного чоловіка, але такої моторошної долі Ларрі б не побажав нікому. Він про це якось заговорив зі Стю, через два дні після виходу з тунелю, коли Вовкобой уже давно лишився позаду.

— А чого би зграя вовків могла так довго чатувати над машиною, Стю?

— Не знаю…

— Я хочу сказати, їм хіба їсти не було чого?

— Та й правда — було…

Для Ларрі то була жахлива таємниця, і він усе думав над нею, розуміючи, що ніколи не відшукає розгадки. Хоч ким був той Вовкобой, із яйцями в нього все було гаразд. Коли врешті від голоду й спраги він мусив відчинити пасажирські двері, на нього кинувся вовк і перегриз