Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Випускний. Сум і печаль без прикрас.
Це розлука назавжди зі школою,
Мій дивовижний і незабутній клас,
Схід сонця і відвертий танок з тобою…

Пам'ятаю, коли мені вручили цей страшний клас, я щодня молила Бога, щоб він наблизив найщасливіший день мого життя – випускний. Мабуть, я й подумати не могла, що сумуватиму з приводу такої знакової події – випускного вечора. Чим ближче він наближався, тим менше мені хотілося, щоб він взагалі відбувся. Але цей день, згідно із законами фізики та логіки, все ж таки настав. Іспити були складені, нові атестати виписані всім двадцяти чотирьох учням. Я думала, що вони підуть, і мені стане вільно, спокійно, і, що найголовніше, я вже не слухатиму щодня скарги на своїх особливих діток. Так я колись думала. Але не тепер.    
                                     
Тепер, стоячи біля дзеркала й поправляючи хитромудру зачіску, над якою в перукарні, вправно перейменованій у «Салон краси», майже годину провозилася молоденька майстриня, я стримувала, як могла, сльози. Якби не макіяж, який боялася зіпсувати, вже б тиричі проридалася і, може б стало легше. Випускний… Ніяк не могла зрозуміти, що це за свято: проводи дитинства чи початок дорослого життя? Непомітно приросла за ці два роки до дітей. Вони ще не пішли, а мені вже вити хотілося. І ще хтось не дуже гуманний вигадав виступ класного керівника. Традиційно класна мама повинна сказати напутні слова дітям, що виросли. Але ще жодного разу не бачила, щоб ці слова промовляли без водоспаду сліз. І я не зовсім вірила, що зможу без сліз сказати все те, що вмістилося на двох листках А-4.

 Ще в березні в моїй душі оселився дивний біль. Він періодично з'являвся, зводив ниючими позивами, посилювався, згасав на деякий час і знову повертався. Я ховала його від себе та від дітей. Спочатку не могла зрозуміти, звідки він, та як його прибрати? Тепер, стоячи біля дзеркала, розуміла і звідки цей біль, і коли минеться. Ніколи!

Сіла на диван, а сльози покотилися прямо на рушник, який я завбачливо тримала в руках. Не могла ж я закапати сльозами синю шовкову сукню.  Її я одягала, коли святкувала свій власний випускний. Символічно вийшло. Мені здавалося, що цей день був не сім років тому, а ось наче вчора. Або позавчора. У будь-якому випадку – нещодавно.

Можливо, я довго знущалася б над собою й бездоганним салонним макіяжем, якби не прийшов Вовка. Від побаченого в мене буквально відвисла щелепа.

— Боже мій! - ахнула, не вірячи своїм очам і водночас оглядаючи хлопця з ніг до голови. Він мило збентежився і його засмаглі щоки трохи зашарілися. Вова Титаренко був як влитий у чорний костюм, а накрохмалена біла сорочка та бежева краватка відтіняли костюм та його засмагле обличчя. Але найголовніше – він підстригся! Небо почуло мої благання. Коротка ділова стрижка йому шалено йшла. Не просто йшла, вона робила його дорослішим і соліднішим.

— Вова, невже це ти? - вигукнула й зрозуміла, що він теж оглядає мене і відверто милується. А потім помітив сліди недавніх сліз на моєму макіяжі, що таки поплив:

— Ти плакала? Чого? Радіти треба, що випускаєш найскандальніший клас у школі. Уявляєш, наше шобло звалює…

— А культурно? – сердито научала я.

— Чудово, Соня. Твій 11-Б залишає середню загальноосвітню школу на хрен, - він посміхнувся, і біль посилився. – Сьогодні в школу їдемо разом. Набридло никатися. Тіні там трошки підмалюй. Хоча, чи надовго вистачить. Якщо ти ще вдома нас оплакуєш, то в школі водоспаду чекати? - він запропонував мені руку. Я поспішила уточнити:

— На байку не поїду!

— Я, звичайно, буваю з привітом, але не з таким. Взагалі-то, там внизу таксі чекає. Тому швиденько припудрюй носик і айда шокувати  наших, - видно, побачивши, як  збільшилися мої очі, він уточнив: - Нарядами шокувати. Я про нас нікому нічого, як ти просила. Пацан сказав, пацан не тріпло, охолонь. Шикарне вбрання, а де взяла? Без мене примудрилася купити? – в тоні відчула докір.

— Це моя випускна сукня. Владік тиждень тому привіз. Думала, що не налізе. Нічого, поки помістилася.

— Ух-ти, яка випускниця! - присвиснув водій таксі, коли Вовка допоміг мені забратися на заднє сидіння таксі, підтримавши подол довгої сукні. Я посміхнулася й не стала запевняти, що не випускниця. Вовка теж лукаво зиркнув спочатку на мене, потім на водія.

На шкільному подвір'ї зібралися майже всі. Було заздалегідь вирішено, що обидва одинадцяті класи святкуватимуть випускний у шкільній їдальні, прикрашеній штучними квітами, кульками та різним декором. Офіційна частина заходу проходила у актовій залі.

Як тільки ми з Вовкою з'явилися, шепіт поповз такою потужною хвилею, наче джунглями продирався пітон: саму змійку не видно, але шкірою всі відчувають. Вовчині видозміни мали більший ефект, ніж наш неприховуваний одночасний прихід, тому вся увага зосередилася виключно на ньому.

Дівчатка у випускних сукнях, а хлопчики у солідних костюмах здавалися дуже дорослими, причому якось раптом. Я відверто милувалася своїми (хоч їх і було двадцять чотири) дітьми, а ті почали ревти раніше, ніж я. То були щирі сльози.

— Ой, я пам'ятаю, як ви увійшли до нашого класу вперше. Такий ржач був, якщо чесно. Всі були впевнені, що ви за п'ять хвилин схопите ноги в руки і втечете, куди очі дивляться, — зізнавався Рома, зав'язуючи на мені стрічку «Класний керівник» і з острахом озираючись, шукаючи Вовку на горизонті. Боявся, що влетить за те, що він, Рома, до мене нелегально торкається. – А ви віршики вирішили почитати нам. Прикольно! Красиві віршики. Я пам'ятаю, як мурашки по шкірі побігли. І голос у вас приємний.

— Була думка втекти, Ромо, - погоджувалась я. - Знали б ви, які жахіття про ваш клас понарозказували. Хто б завгодно мріяв утекти.

— Так, пам'ятник Соні Костянтинівні! – репетували хлопці. Дівчатка більше перебували у шоковому стані від нового Вови. Ми з ним ще день тому домовилися, що він на святі не ходитиме за мною по п'ятах, бо не варто привертати до себе особливу увагу.