Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 42

Айлін

Я не знаю, як достукатися до Айдара. Ми з чоловіком розучилися розмовляти. Весь цей час дивилися в один бік, тому що я щосили намагалася зловити його вектор. Айдара це влаштовувало. Мене, чого гріха таїти, теж. Але на першій реальній ямці наші погляди кардинально розлетілися.

Ми б'ємося потилицями і давимо одне одного ногами. Показуємо зуби. Говоримо слова, про які пошкодуємо.

Напевно, лише зараз нас наздоганяє реальність договірного шлюбу.

Айдар запропонував мені подумати, чи потрібен він мені такий… А я не знаю, чи буде він такий зі мною завтра і за десять років. І якщо у нас діти будуть? Їх теж триматимемо під замком і охороною, щоб тато зміг потішити свої амбіції?

Я думаю про це кілька днів, страшенно боячись, що прийдуть ще якісь страшні новини про Бекіра.

Ми з Айдар майже не спілкуємося. Між нами вже не іскриться, але й на мирову йти не поспішаємо. Айдар, мабуть, думає, що я зважую, кинути його чи ні. Але все набагато гірше: я зважую, чи зрадити…

Вчора вранці він ускладнив моє завдання в сто разів.

Усі ночі після нашої сварки я провела в старій спальні, але кожного ранку вставала трохи раніше за чоловіка, щоб нагодувати його перед роботою. Я не хочу йому мститися. Мені не краще від усвідомлення, що можу покарати його чимось побутовим.

Я спустилася на кухню, зробила пишний омлет, тости, каву. Планувала залишити все на столі і піднятися до себе. Кивнула у відповідь на «доброго ранку» від чоловіка, але піти він не дав. Притримав за руку, попросив із ним посидіти.

Ми робили це мовчки. Я відмовилася від їжі. Знизала плечима у відповідь на «як справи?». Не тому, що горда. Просто таке відчуття, що мені краще мовчати. З усіма мені краще мовчати.

На «дякую тобі, Айлін. Все дуже смачно», відповіла кивком та здавленим «будь ласка».

На прохання «проводиш?» – покірною згодою.

У передпокої стежила, як Айдар взуваємось, поправляє краватку, застібає піджак. Коли перевів погляд на мене, свій опустила. І щільно стиснула пальці в замку.

Коли потягнув на себе – заплющила очі. Серце навиліт. А я, як голодуюча, вдихаю запах його бальзаму після гоління та туалетної води. Відчуваю губи на волоссі. Такий же жадібний вдих, як власний.

– Вибач за слова.

До горла тут же підкочує схлип, до очей – сльози. Я ледве тримаюсь.

– І ти мене вибач, – відповідаю напівписком.

Усі ці дні я страшенно боялася, що з ним щось трапиться, а ми ось так... У сварці. Це страшно. І думати про це нескінченно також страшно.

Але як не думати? Аллах, як мені про це не думати?

Даю стиснути свої щоки та подивитися в очі. Сама теж дивлюся.

Я кохаю тебе, Айдаре. Дуже сильно кохаю.

– Увечері нормально поговоримо, добре?

Киваю. Ми коротко зустрічаємося губами, він іде.

У моїй душі знову спалахує надія, але швидко гасне. Увечері він не приїжджає, і ми ні про що не говоримо.

Я чекаю до третьої, а потім засинаю.

Вранці перевіряю нашу спальню – вдома чоловіка не було. Мій сніданок сьогодні не потрібний. На телефоні лише повідомлення "залишуся в місті".

Навіщось ківаю.

Намагаюся зайняти свій день домашніми справами.

Першу – зимову – сесію у новому університеті я здала на всі п'ятірки. Пишалася собою. Айдар теж пишався. Мені здавалося, що зловила хвилю. Не помилилась у виборі.

А другу – літню – переповзаю абияк. Днями матиму третій з п'яти заліків, але я не можу зосередитися на підготовці. Начебто часу – тьма тьмуща, бо до мами я більше не їжджу. Начебто саме це мені і потрібно так сильно: відволіктися, переключитися, спрямувати енергію в те, що за мене ніхто не зробить. Але я тільки сідаю перечитувати конспекти – і відразу повертаюся до роздумів про те, як жахливо все може для нас усіх скінчитися.

Цього разу я відкладаю книгу не тому, що одразу ж здаюся, а через вхідний на мобільному, що лежить поряд зі мною. Зараз дзвінків я боюсь. Але коли бачу ім'я контакту – відчуваю роздратування.

Любов Латенчик навіщось телефонує мені щодня. Ми не подруги. Я не впевнена, що готова і зможу їй допомогти, я, як і раніше, припускаю, що Айдар правий та невинних людей вони так довго в СІЗО не тримають, але й заборонити їй дзвонити не можу. Як не можу і не брати слухавку.

Вона розповідає мені про свого чоловіка. Як вона сходила на зустріч. Що їй каже адвокат. Ділиться, наче ми близькі. Ну і наче я на її боці, а не дружина прокурора-обвинувача.

Це все дивно та неправильно. Я щоразу обіцяю собі припинити, але сил не вистачає. Вона здається мені щирою. Я по-дурному думаю, що допомагаючи їй пережити складнощі, я роблю маленьке добро, яке зарахується Аллахом для моїх рідних. Бекіра. Айдара.

Борюся з роздратуванням і піднімаю слухавку.

– Алло, – мружуся, готуючись слухати і не злитися. Не можна злитися, Айко. Не можна. Вона вагітна. Їй складно. У неї нікого більше у цьому місті немає. Вони переїхали нещодавно. Вона тільки облаштовувалась.