Читати книгу - "Засвіти"

брате, з диспозиторством і одобрюю від серця всього! — обняв він Сірка приязно.— Хай тобі таланить по всіх суксцесах тутешніх. І вам,— пішов обнімати він решту,— зичу отого ж і отак же!.. То добре, що я ще застав вас отут,— обняв він і Нечая та Нестеренка.— Ждуть вас драбанти і жовніри на Хортиці із відомостями, як обіцяли,— посміхнувся він загадково.— Гадаю, виконаєте обіцянку? Слово гонору слід дотримувати!..

На якусь мить гості, випивши по келиху міцної медівки, замовкли, смакуючи їжею, а Сірко борсався в здогадах, що сталося із Хмелем, чому він опинився аж тут, на Січі.

— То за щасливий приїзд, дорогий пане гостю! — підняв він як господар свіжого келиха.

— За це варто не лише випити, а й закусити,— підняв Богдан і свого келиха.— Ви даруйте ще раз, товариство. Дуже голодний я!

— Та просимо, просимо,— запрошували всі його, показуючи на їжу.— Вилізла Січ з біди і вашими, пане Богдане, потугами...

— Та трохи моїми, а трохи його світлості крулевими, хай здоров буде, а найбільше ж твоїми, брате отамане,— подивився він на Сірка.— Дав би бог нам помогти тому нещасному королеві,— одшматовував він ножем м’ясо в тарелі.— Ледь на ладан дише, сердега, між тими королятами. Довела шляхта і мене, як і люд наш, до загину, гвалтує, мордує і гнітить, п’є кров і піт, пускає сльози річищами, грабує останнє. І прав не знайти вже ні козакові, ні посполитому, ні таким, як я. Був на сеймі, був у Оссолінського, був у короля, всюди сваволя, ганьба і посміх, всюди підступність... Давно вирішив на велике діло піти я, якщо підтримаєте, то тепер піду!.. Ваза благословив мене,— збрехав, не моргнувши, він,— Сильвестр — також. Ханові Тимоша в заклад віддаю, то, може, окаянний поможе і збройно, і, найголовніше, спокоєм збоку, не встромивши ножа в спину...— змовк він, щось обдумуючи чи пригадуючи.— Наші попередники славні мали хиби, мусимо не повторити їх,— стукав вказівцем у стіл згодом.— Мусимо, брати мої!.. Гадаю, товариство, найбільша їхня похибка суть гуманність...— спинився він, оглядаючи присутніх.— А де ж Максим?.. Хіба він...— глянув на Сірка колюче.

— Запрошував, пане Богдане, але відмовився і від запросин, і від пригощень січових.

— Поклич, брате, через посильного до мене,— попросив Сірка.— Мушу вибачитись перед ним за колишню образу,— сказав Богдан до всіх.— Маю гріх перед лицарем і тепер спокутую його.

— Перепрашам, пане,— встряв у розмову досі мовчазний Савуй.— Нєх пан напшуд одважнє і смяло все муві товажиству.

— Кликав? — переступив поріг Кривоніс, пізнавши між старшин Богдана Хмеля.— Знаєш же, що говорити з тобою не можу інакше, як на шаблях,— наблизився той до столу.

— Знаю і прошу в присутності ось усіх цих старшин прощення, якщо можеш його дати, брате,— поклонився головою Хміль.— Прошу простити, коли можеш. Не лише на словах прошу, докажу в натурі і небаром, коли згодишся, щоб доказав. Адже знаєш, не кидаюсь словами на вітер...

— Та знать то знаю,— зам’явся Максим.— Але ж кістка в тебе обляшена і давно вже...

— Була обляшена, та вся вийшла, брате!.. Прошу сідати отут, коли простив мені,— припросив Богдан Кривоноса.

— Ну, сяду, ну, прощу, а як знову спокусишся і не в той степ повернеш?

— Ось голова моя вам усім,— нагнув Хміль голову, аж оселедець уже посивілий упав на стіл.

— То як звелиш, отамане, і ви, побратими? — обвів усіх присутніх Кривоніс поглядом.

— Не знаю до пуття, в чому ваша суперечка, але на нині думаю, що варто простити йому, коли маєте, пане Максиме, можність,— сказав Сірко прохально, бо з отим прощенням бачив і свій шпарок до зближення із Кривоносом.

— Ловлю тебе на слові, пане кошовий,— попробував усміхнутися Кривоніс і переступив лавку рядом із Хмелем, щоб сісти.

— Вип’ємо, друзі, за спольності, за дружбу і спай кревний! — підняв Богдан надпитий келих.

— Я за такий віват лише повні келихи п’ю,— поставив свого налитого Максим.— І в тому твої підступи, Богдане,— ткнув він вказівцем на Хмеля.

— Каюсь і доливаю, хоч уже п’яний, бо не спав три доби і стільки ж не їв.

Сірко дивився на обох суперечників і все більше захоплювався ними. Хміль подобався тим, що міг визнати свою вину і повинитися, а Кривоніс — у вічі сказати, коли не вірить. Всі випили і закусили, і Хміль знову взявся за своє:

— Так ота похибка, як казав,— продовжував він,— суть гуманність їхня та роздвоєність поспільства, що завжди утримували нас і від підступності, і в тенета заводили завдяки ворожій підступності. Мусимо відцуратися того... Мусимо, гадаю, товариство, на лицарство іти з лицарством, на ножа — з ножем, на меча — з мечем, на келепа і довбню — з келепом і довбнею, а на підступність хижці — з подвійним підступом хижці, і тоді лише вирішення ратства буде божим і праведним!..— говорив він вже, видно, давно ним вислідну істину.— Давні римляни ще в дохристовий час, доведені до відчаю містом Карфагеном, поклялися при всякому виголосі, хоч би й незначному, завершувати мову словами: «Карфагінем ессе делендам!», що означувало: «Карфаген мусить бути знищений!..» Нині ми, брати мої, в гіршому становищі, аніж оті римляни. Отож, мусимо запозичити в них отой поговір їхній, коли хочемо лишитися на землі як окремішність і по крові, і по звичаях, і по обрядності, і по вірі, перетрактувавши його, приміром, так: гніт чужинців на нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!.. І хай ця поклятьба буде над усе і для старшин, і