Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

приховано, дуже традиційно, — розповідав його пасинок Оша Нейман, — принаймні, що стосується [його] плотських, генітальних та сексуальних інстинктів, нічого не виходило назовні». Після того, як його дружина померла від раку, Маркузе закрутив роман із дружиною свого найкращого друга Франца Неймана, який разом з ним перейшов з Франкфуртської школи до УСС. Коли 1954 року Нейман загинув в автомобільній катастрофі, коханці одружилися і, попри його короткий роман з аспіранткою, жили довго і щасливо. Нейман пригадував, як Маркузе нахвалював йому те, як Томас Манн полюбляв, прокинувшись зранку, одягти піджак та краватку, а потім писати про типи характерів, що безсилі перед дією пристрасті — сили, яку Маркузе, здавалося, також міг сублімувати.

«Інколи я підозрюю, що десь там під тим гримом, який носив Маркузе, був штам пуританізму, який він ледве стримував, — писав Пол Робінсон, — певна тонкість його характеру, що на теоретичному рівні дозволяла сприймати сексуальність із відкритими обіймами, але на практиці перетворювалася у вразливість». Маркузе, зустрівшись із огидливими реаліями сексу, сказав: «Це зовсім не те, що я мав на увазі!»{487}. Справді, майже через десять років після виходу його «Еросу і цивілізації» Маркузе усвідомив, що його оптимістична віра в радикально опозиційну природу сексуальності була завідомо невірною, і опублікував нову версію-спростування.

* * *

Влітку 1955 року, коли «Еросом і цивілізацією» зачитувалися в кампусах коледжів усієї Америки, Райх вів самітницьке існування в Оргононі, а єдиним, хто міг скласти йому компанію, був його завгосп Том Росс. Ільзе Оллендорф пішла від нього ще минулого літа і, переїжджаючи до школи Гамільтон, що у Массачусетсі, забрала з собою Пітера. За її відсутності в Райха був короткий роман із Ґретою Гофф — його колишньою пацієнткою та соціальним працівником у Дослідницькому центрі Оргонного інституту. Щоб зостатися зі своїм гуру, вона пішла від свого чоловіка, Майрона Шарафа, з яким у них був однорічний син (образа, що й задала тонів амбівалентній біографії Райха в авторстві Шарафа). Але її ілюзії розвіялися дуже швидко, і допомогли цьому «кричуще помилкові переконання», такі як його віра в те, що його за особистою вказівкою Ейзенхауера оберігали літаки ВПС США, і коли вона насмілилася висловити свій сумнів щодо таких його ідей, то також опинилася на місці суб’єкта Райхових нападів ревнощів. Гофф пішла від нього та переїхала назад до Норвегії. Райх писав їй, благаючи повернутися. «Прощавай, моє серденько, — відписала вона, — ти надто сильно намагаєшся втекти від щастя»{488}.

Райх був до болю самотнім: виживав лише на консервах, картоплі та цибулі, яку викопував на тоді уже порослому бур’яном прикухонному саду Оллендорф. Пізнавши приступ депресії, яка була неприглядною стороною його манії, він надто зациклився на питанні своєї смерті і вже почав готувати в Оргононі мавзолей для свого тіла та попросив Росса, аби той брався копати йому могилу.

Більшу частину свого лабораторного обладнання Райх розпродав, аби оплатити чеки, що йому виставили адвокати та суди, а залишок коштів розтринькав на те, щоб побудувати в просторій, порожній Обсерваторії екстравагантну їдальню. Таке рішення він пояснював тим, що очікує на прибуття дуже поважного гостя, певне що Ейзенхауера власною персоною, і з цієї нагоди ще й зробив ремонт в одній із кімнат на першому поверсі будівлі, купив туди нові меблі, чайний сервіз, склянки та кухонне срібло.

Одного разу Райх запросив туди на вечерю Ґлейді Мейєр — вдову Вульфа. «Вона сказала мені, що ніколи не забуде, як жалюгідно Райх намагався виставитися на тій вечері бездоганним господарем, у тій направду формальній їдальні, — Ільзе Оллендорф пише про той вечір. — Він вибрався мов на свято, а вона приїхала із своєю корзинкою для пікніків, бо ж вважала, що то буде дуже невимушена вечеря. Усе те дійство містило в собі щось нереальне, складалося відчуття, що то була вистава. Після вечері Райх зіграв для неї на органі, а потім за розмовою обмовився, що читає Руссо, а ще Новий Завіт. З її спогадів виринає, що тоді Райх дуже потребував, аби хтось запевнив його, що він ще здатний комунікувати з іншими людьми, що він не зійшов з розуму, що його розуміють».

У серпні того року на чотириденну конференцію в Оргононі, що була присвячена «Медичному Ловцю СОЕ Райха», завітала Аврора Каррер (донька видатного біофізика доктора Еноха Каррера, якій тоді було 33 роки) — однолітка старшої доньки Райха Єви. Працювала вона лікарем-дослідником у Національному інституті здоров’я у Вашингтоні (в структуру його, за іронією, входило УПМ), де досліджувала дію пеніциліну на кровообіг людини. Райха дуже вразила її доповідь на згадану вище тему, яку вона надіслала йому тієї весни.

Є світлини, на яких темноволоса Аврора зображена в компанії решти 16 людей, які також приїхали на конференцію 1955-го. Там вона була однією із лише двох жінок і на фото стоїть у білій спецівці й, спираючись долонями на коліна, нахиляється вперед, аби уважно слухати Райха під час демонстрації ним його останніх терапевтичних інновацій. Райх сидить у кріслі біля розкладного ліжка, яке очевидно оплетене лозою із довгих металевих кабелів, які, заземлюючи його, виходять із ловця СОЕ. На його шиї видніється червона хустка, яка, як казав Шараф, «підкреслювала його схожість на провідника партизанського руху».

Каррер аж надто радісно зробила крок у пустку, залишену по собі Оллендорф та Ґретою Гофф. Райх вважав її останньою своєю дружиною. Є фото Каррер, що підписане «Моєму коханому чоловікові, Віллі. Твоя любляча та віддана Аврора. 27 квітня 1957 року». На тій світлині вона відводить погляд у далечінь. У неї чітко виражені підборіддя і вилиці, вродливе забіякувате личко, охайно вкладені кучері. А на шиї намисто з перлин.

«Особисто з Авророю я знайомим не був, — сказав мені Гершковіц. — Мені завжди здавалося, що вона була