Читати книгу - "Історія держави і права України"

Місцевим органам влади відповідними нормативними актами надавалося право залучати у порядку обов’язкової мобілізації на сільськогосподарські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944–1945 рр. установлювався обов’язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сімей колгоспників у віці 14 і більше років на час збирання врожаю.

Щоправда, з 1943 р. розпочалося впровадження додаткових виплат колгоспникам за високоякісну працю.

Значні зміни відбувалися у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилась відповідальність, перш за все, за державні та військові злочини (зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.).

Установлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення» від 6 липня 1941 р., особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, «каралися за вироком військового трибуналу ув’язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягла за собою більш тяжкого покарання».

Серед нових складів злочинів також ухилення від трудової мобілізації, приховування трофейного майна, зброї тощо. Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних покарань. За постановою ДКО від 24 червня 1942 р., до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, застосовувались репресії у виді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни зросло значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну і колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалась сумнозвісна постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Разом з тим, були прийняті й спеціальні акти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання майна, яке мало оборонне значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. «Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах» встановлювалось покарання до 5 років ув’язнення.

У деяких випадках кримінальна відповідальність застосовувалась за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема, пов’язані з необережністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи).

У кваліфікації певних злочинів застосовувався принцип аналогії. Так, злісне ухилення від трудових обов’язків робітників і службовців підприємств прифронтових районів за указами від 7 та 26 грудня 1941 р. розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряний наліт тощо) відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду від 8 січня 1942 р. кваліфікувалась як бандитизм.

Характерно, що поширення кримінальної репресії, посилення жорстокості покарань поєднувалося із застосуванням умовного засудження, відстрочки виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням на потреби фронту засуджених у «штрафні» роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Великобританії) «Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства» 19 квітня 1943 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників». Цим актом встановлювалося, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полонених червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радянських громадян» несуть покарання у виді смертної кари через повішення. Для «посібників з місцевого населення», винних у сприянні вчиненню зазначених злочинів встановлювалося покарання у виді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на створювані при дивізіях військово-польові суди у складі: голови військового трибуналу дивізії (голова суду), начальника особливого відділу дивізії та заступника командира дивізії з політичної частини, за участю прокурора дивізії. Вироки мали затверджуватися командирами дивізій та виконуватися негайно.

У зв’язку з випадками кваліфікації будь-якої допомоги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьківщині, 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову «Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками», в якому чітко розмежовувались зрада і пособництво. Указувалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за професією тощо).

Зміни в процесуальному законодавстві торкалися переважно кримінально-процесуальної галузі. Насамперед, вони полягали в особливому порядку попереднього розслідування та розгляду справ воєнними трибуналами, що був установлений «Положенням про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій» від 22 червня 1941 р. Військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів через 24 години після вручення обвинувального висновку.

Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони вступали у законну силу з моменту їх проголошення та виконувались негайно, за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої був особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно телеграфом повідомляти Голову військової колегії Верховного Суду СРСР, а також Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило повідомлення про призупинення вироку, вирок виконувався.

Право призупиняти виконання смертних вироків надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю.

Цим Положенням керувалися й загальні суди у справах про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу.

* * *

Друга світова війна завдала Україні більше втрат і руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи. У цій жахливій бойні загинув кожен шостий її житель. Було зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Лише прямі матеріальні збитки, яких зазнала Україна в результаті окупації, становили 285 млрд карбованців у довоєнних цінах.

Зміни державно-правового розвитку України відбувалися у річищі воєнно-політичних заходів СРСР, спрямованих на розгром ворога. Закономірністю функціонування державного механізму під час війни було ще більше посилення тоталітарно-централістських засад, здійснення владних функцій неконституційними надзвичайними та воєнно-політичними органами, в яких відбулося безпосереднє об’єднання партійного, радянського та військового керівництва. Значно зросла репресивно-каральна функція органів НКВС, військових трибуналів,