Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Він боїться, що вони й тут його шукають? — здивовано сказала Кеттрікен.

— Так мені здається. Хоча я не чув жодного знаку їхньої присутності, він, мабуть, вважає, що вони його шукатимуть. Чи Скіллом, чи у плоті.

— Чого Регалові цим перейматися, якщо всі вважають Веріті мертвим? — спитала мене Кеттрікен.

Я стенув плечима.

— Може, аби впевнитися, що він ніколи не повернеться і не доведе, що всі, хто так вважає, помиляються. Я справді не знаю, моя королево. Відчуваю, що мій король багато чого приховує. Він мене попередив, що сили групи численні та великі.

— Але ж, напевно, міць Веріті не менша? — з дитячою вірою промовила Кеттрікен.

— Він панує над бурею могуті, рівної якій я ніколи не бачив, міледі. Та це панування поглинає всю його волю.

— Все таке панування — це ілюзія, — пробурмотіла сама собі Кеттл. — Пастка, щоб ошукати необережних.

— Королю Веріті не можна закинути необережність, дамо Кеттл, — сердито відрізала Кеттрікен.

— Справді не можна, — мовив я примирливим тоном. — І це були мої слова, не Вер… не короля Веріті, міледі. Я лише хочу, аби ви зрозуміли: те, що він робить зараз, — понад моє розуміння. Можу тільки вірити, що сам він знає, чого добивається. І зроблю те, що він мені наказав.

— Тобто знайти його, — погодилася Кеттрікен. Зітхнула. — Якби ж ми могли піти зараз, негайно. Та лише безумець кинув би виклик такій бурі.

— Доки ми тут сидимо, Фітц Чівелрі в постійній небезпеці, — сповістила нас Кеттл.

Усі очі звернулися до неї.

— Чого ви так кажете, Кеттл? — спитала Кеттрікен.

Стара завагалася.

— Кожному видно, що так воно й є. Тільки-но перестає говорити, як його думки розпливаються, а очі порожніють. Вночі не засне без того, щоб його не підхопив Скілл. Очевидно, винувата дорога.

— Це й справді так, але для мене геть не очевидно, що річ у дорозі. Може, це викликана раною пропасниця чи…

— Ні, — відважився я перебити мою королеву. — Це дорога. У мене немає пропасниці. І я не почувався так, доки не ступив на неї.

— Ану поясни, — наказала Кеттрікен.

— Я й сам до пуття не розумію. Можу тільки здогадуватися, що при прокладанні цієї дороги якось використано Скілл. Вона пряміша й рівніша за всі інші, які я знав. Тут не проросло жодне дерево, хоч як мало нею користуються. На ній немає звіриних слідів. А ще, ви звернули увагу на дерево, яке ми вчора проминули? Колоду, що перегородила дорогу? Коріння і верхівка крони майже неушкоджені… але стовбур, що впав на дорогу, геть зігнив. Якась сила досі рухається вздовж цієї дороги, щоб вона була чистою і справною. І я вважаю, хай що це за сила, вона пов’язана зі Скіллом.

Кеттрікен якусь хвилину сиділа, обмірковуючи це.

— І що ти нам радиш зробити? — спитала мене.

Я стенув плечима.

— Нічого. Наразі. Намет тут добре встановлений. Нерозумно було б намагатися переставити його на вітрі. Я мушу просто усвідомлювати, яка небезпека мені загрожує, та намагатися уникати її. А завтра чи коли тільки вгамується вітер, мені слід іти не дорогою, а поруч із нею.

— Не дуже воно тобі допоможе, — пробурмотіла Кеттл.

— Можливо. Але, оскільки дорога веде нас до Веріті, було б шаленством покидати її. Веріті здолав цю дорогу, а він ішов сам. — Я замовк, подумавши, що тепер краще розумію деякі уривчасті Скілл-сни, які бачив про нього. — Якось упораюсь.

Обличчя навколо, які з сумнівом на мене дивилися, не додавали бадьорості.

— Що ж, думаю, ти мусиш, — сумно промовила Кет­трікен. — Якщо ми якось можемо тобі допомогти, Фітце Чівелрі…

— Не уявляю, як, — зізнався я.

— Єдиний спосіб — зосереджувати його увагу. Найкраще, як зуміємо, — порадила Кеттл. — Не дозволяти йому сидіти без діла чи надто довго спати. Старлінг, ти ж маєш якусь арфу, чи не так? Можеш зіграти та заспівати для нас?

— Маю якусь арфу, — кисло уточнила Старлінг. — Дуже вбогу, коли порівняти з тим інструментом, який у мене відібрано в Мунсеї. — На мить її обличчя спорожніло, очі скосилися. Я замислився, чи не такий я мав вигляд, коли мене притягав Скілл. Кеттл простягла руку, легенько поплескала менестрельку по коліну, і та здригнулася від дотику. — Але маємо те, що маємо. Зіграю на ній, якщо вважаєте, що це допоможе.

Потяглася до свого клунка, що лежав позаду, дістала звідти загорнуту арфу. Коли її розгорнула, я побачив, що це всього лиш рама з погано обробленого дерева, на яку натягнуто струни. Мала форму її давньої арфи, та бракувало їй краси і блиску. Проти колишньої арфи Старлінг цей інструмент був наче один із навчальних клинків Год порівняно з мечем доброї роботи: практична функціональна річ, та й годі. Але менестрелька поклала арфу на коліна, почала налаштовувати. Саме зіграла перші такти старої бакійської балади, коли її перебили. Крізь закривку намету пропхався засніжений ніс.

— Нічноокий! — привітав його Блазень.

У мене м’ясо на всіх. — Це була горда заява. — Наїмося вдосталь, і ще залишиться.

Це не було перебільшенням. Коли я вибрався з намету, щоб оглянути його здобич, то виявилося, що це якийсь різновид вепра. Ікла та жорстка щетина були такі ж, як у кабанів, на яких я полював досі, та це створіння мало більші вуха, а його щетина була чорно-білою. Кеттрікен, приєднавшись до мене, скрикнула від захвату. Розповіла, що бачила вже кілька таких раніше, але вони відомі з того, що блукають лісами та мають репутацію дуже грізної дичини, якої краще не чіпати. Рукою в рукавичці почухала вовка за вухом і так його розхвалювала за відвагу та спритність, що він упав на сніг, страшенно пишаючись собою. Я глянув на нього, як він лежав горічерева на снігу та вітрі, і не зміг стримати сміху. Вовк миттю схопився на ноги, боляче куснув мене за литку й зажадав, щоб я розрізав для нього кабанячий живіт.

М’ясо було розкішним — жирним і соковитим. Тушу розбирали переважно ми з Кеттрікен, бо мороз безжально мучив Блазня та Кеттл, а Старлінг благала змилуватися над руками арфістки. Холод і волога не йшли на користь її ще не цілком загоєним пальцям. Мені ж це не вадило. І завдання, і суворі умови праці не дозволяли мені блукати думками, а перебування сам на сам із Кеттрікен, навіть за таких обставин, було для мене дивно приємним, бо, спільно виконуючи цю скромну роботу, ми обоє забули про своє становище і про минуле. Стали двома людьми на морозі, що раділи з м’ясного багатства. Нарізали шматків м’яса, насадили їх на довгий рожен і прикріпили пектися над маленькою жаровнею. Спеклося воно швидко, вистачило на всіх. Нічноокий забрав собі нутрощі, розкошуючи серцем, печінкою та тельбухами. Тоді взявся за передню ногу, задоволено хрускаючи кістьми. Цю хрумку здобич він приніс до намету, але ніхто не сказав засніженому та закривавленому вовкові, який лежав при стіні намету й гучно жував м’ясо, жодного слова,