Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Але хтось із робітників колись може розповісти про неї.

— Допоки людина працює в нас, вона мовчатиме, щоб не втратити житло і хорошу платню. Коли ж звільняється, то ми стежимо за тим, щоб вона не виїхала далеко. Правило таке: або ти працюєш на фабриці, або ти неживий. Іншого варіанта немає. Так само й зі сторонніми фахівцями, яких ми іноді запрошуємо. Вони допомагають нам, а потім трагічно гинуть, як ось трапилося нещодавно з одним московським інженером. Потрапити на Фабрику шпигуну неможливо, про нас ніхто не знає, — усміхнувся директор. — Ну, окрім вас. Хто ви, яка ваша мета? Навіщо ви розпитуєте про Фабрику? Невже ви не розумієте, що вас шукатимуть і знищать?

— Розумію. Але мені просто цікаво.

— Ви один із прихильників Столипіна? — несподівано спитав директор.

— Чому ви так вважаєте?

— Покійний був нашим ворогом, хотів забрати в нас державне фінансування, стверджував, що наша Фабрика паплюжить репутацію Російської імперії. Я запросив його до нас на підприємство, щоб він на власні очі побачив, що ми найкращі у всій країні й так якісно та ефективно, як тут, не працюють ніде! А він, замість того, щоб захопитися досконалістю нашого виробничого процесу, почав розповідати про дітовбивства. Хоч ми пояснювали йому, що до нас прибуває вже сировина, не люди, не чоловіки, жінки чи діти, а туші лю-сировини! Але він не зміг, скоріше, не схотів цього зрозуміти. Він домагався від государя нашого закриття. На щастя, проти виступили патріоти нашого Отєчества, які змогли захистити нас, а потім сталися ті події у Києві, Столипін загинув. Більше ніхто не намагався знищити Фабрику, але ось з’явилися ви. Навіщо?

— Не важливо. Зараз я зніму з вас наручники. Ми підемо до підвалу, начебто щоб подивитися щось в архіві. Я залишу вас там зв’язаним і піду. Коли ми вийдемо з кабінету, пам’ятайте про мій браунінг та вибухівку, якою я обвішаний. Не встигну пристрелити, то встигну висадити вас у повітря. Так само, як ви вирішували проблему запрошених фахівців.

— Це все Антон, мій заступник. Золоті руки в людини, сам навчився робити годинникові бомби, — пояснив директор. — Чому б вам не залишити мене в кабінеті, навіщо вам вести мене до підвалу?

— Там вас не так швидко знайдуть, у мене буде більше часу, щоб утекти з Конотопа, залишатися тут я не збираюся. То ми ідемо? — Я суворо подивився на нього.

— До підвалу, а потім ви підете? — спитав він. — Що ж, домовилися. Тільки тримайте себе в руках і обережно з вибухівкою.

— Не хвилюйтеся, — запевнив я. Зняв наручники, сховав ніж.

Ми вийшли.

— Сходимо до мого архіву, треба дещо подивитися, — сказав директор.

— Вас супроводити? — спитали охоронці.

— Ні, не треба.

Ми підійшли до якихось дверей. Директор відчинив їх, виявилося, що за дверима є ліфт. Оце так палац! Ліфтом ми спустилися у підвал, директор запалив світло, повів мене до кімнати, де зберігався архів. Але мені було потрібно до іншої. Непримітна кімната в темному закапелку, на яку б ніхто не звернув уваги. Мені розповів про неї Антон. Я вдарив директора по потилиці. Підхопив, щоб він не гепнувся. Заліз до кишені штанів, знайшов цілу зв’язку ключів. Один, невеличкий, підходив до потрібних дверей. Я відчинив, заніс директора всередину, запалив світло. Кімната була схожа на комору, якісь старі речі, поламані меблі. Я узяв план, намальований мені Антоном. Відсунув стару запилюжену шафу. За нею виявилися двері. Металеві, товстезні, наче у сейфі. Відчинив їх, пройшов усередину, там була невеличка кімната з великим столом, від якого ішла купа дротів. Я пішов за директором, заніс його до кімнати. Надягнув наручники, поклав під стіну. Почав шукати сейф, про який розповів Антон.

— Що, що ти робиш? — захрипів директор, який опритомнів.

— Думаю, ти знаєш що, — усміхнувся я.

— Ні! Ні! У тебе нічого не вийде!

— Подивимося, — усміхнувся я, коли знайшов сейф. — Мені потрібно відчинити сейф. Який там код?

— Не скажу!

Довелося приставити директору ніж до ока, і він сказав. Я набрав код, замок сейфа клацнув, але я не став відчиняти дверцята.

— Чого ти чекаєш, відчиняй! — занервував директор.

— Не вказуй мені, що робити, — попросив я. Перенабрав код. Тепер уже той, який сказав мені Антон. Це була хитрість. Сам директор не міг відчинити сейф, треба, щоб вони робили це удвох із заступником, інакше замок було б заблоковано. Замок іще раз клацнув, я видихнув і відчинив дверцята. Антон міг набрехати, але обійшлося. Сейф відчинився.

— Як це? — директор скрутився на підлозі, а тепер здивовано дивився.

— Я знаю і другий код, сейф не заблокувало, — сказав я. Узяв із сейфа журнал, у якому детально було описано, що робити, коли є загроза захоплення Фабрики ворогом, підійшов до столу. Смикав за важелі, тиснув на кнопку.

— Ні! Ні! — заверещав директор. У цій кімнаті за товстими стінами його б усе одно ніхто не почув, але я зав’язав йому рот, щоб не заважав.

Зробив усе, що потрібно, почекав, потім натиснув ще на три кнопки і перевів важіль у потрібний стан. Зітхнув. Зняв із себе вибухівку, причепив до директора. Витяг його з кімнати, де був пульт,