Читати книгу - "Полтава"

"Воіни! Прийшов час, котрий рішити має долю Росії. Не гадайте, що б'єтеся за Петра, лиш за державу, доручену Петрові, за свій рід, за батьківщину, за православну віру і церкву. Не бійтеся слави непобідимого ворога, бо ви його не раз вже побіджали. Майте в бою перед очима Бога і правду, на Бога всесильного в боях уповайте, а про Петра знайте, що життя йому не дороге, щоб тільки Росія жила в щастю і славі для вашого добра!"

Творець "всеп'янішого синода", для котрого не було нічого святого в світі, вдавав святця, чоловік славний зі звірств і жорстокостей нелюдських, покликувався на щастя, славу й добро своїх підданих.

LII

Над невеликими резервами союзних військ і над величезним табором військових, старшинських і селянських возів командував гетьман Мазепа. Табор стояв за армією шведською під лісом.

У ньому, крім двох тисяч шведів, здебільшого неспосібних до бою, стояв ще Мручко зі своєю сотнею, полк компанійців і тисяч три запорожців. Чимало їх сиділо в ровах під Полтавою і в контртраншеях над Ворсклою, тисячі стояли відділами від Ворскли до Дніпра для забезпечення евентуального відвороту, решту приділено до лівого крила шведів.

Гетьман лежав у своїм шатрі тяжко недужий. Ним піклувалася Ганна Обидовська. Мотря працювала в лазаретах, котрі були переповнені недужими, військовими й цивільними. Ті останні — це були здебільшого селяни, вірні гетьманові, що перед москалями втікли до союзної армії з жінками, дітьми і цілим своїм движимим майном. Мужчини працювали при сипанню шанців, жінки помагали шити й прати, збирали полеві ягоди, гриби, а то й лободу, бо їсти не було що. Діти бігали на побоєвище і ловили теплі ще кулі, щоб було чим набивати кріси. Вдержати в ладі цей великий і так різнородний табор не була легка річ, і тут Мотря виявила себе мистцем. Неслухняних картала, зневірених підбадьорювала, немічних кріпила. Її називали ясною панею. Дійсно, ясніше ставало, куди вона пройшла.

Гетьман нездужав. Помітно опадав на силах, умлівав. Цілі роки безнастанної, важкої і так дуже відповідальної праці виснажили його. Цей, вічно молодий і все бадьорий чоловік, постарівся нараз.

До фізичної недуги прилучилися моральні терпіння. Терпів за край і народ; за край, толочений чужими копитами, і за народ, неволений і катований ворогами. Гриз його біль і палив сором.

Біль, що не знайшов розуміння у своїх, і сором, що так багато тих своїх зраджувало й покидало його. Навіть Апостол показав себе другим, ніж гетьман гадав.

Генеральний суддя Чуйкевич (батько Івана), генеральний осаул Максимович, лубенський полковник Зеленський, компанійський Кожухівський, сердюцький Покотило, канцелярист Григорович і писар Гречаний — це все люди, котрим він довіряв і котрі спочували його задумам, і ось навіть вони зрадили його, як Юди Христопредателі. Перейшли до царя і понесли з собою військові й політичні тайни, котрі на вирішенню діла чимало заважать.

Сором гірш жари палив гетьманські лиця, сором перед шведами і їх королем, перед історією, перед самим собою.

І тим більше цінив і любив тепер гетьман тих нечисленних старшин, які осталися круг його, тим більше вдяки почував до Гордієнка і до запорожців. Стільки літ виховував собі і плекав нових, образованих і багатих панів старшин, і ось тепер, коли рішається велике історичне питання, вони відлетіли від нього, а з Січі надлетіла степова сірома, котрої гетьман недоцінював, а може, й недолюблював.

Гореч підсувалася до його серця і затроювала останні дні життя. Саме тоді, як цар об'їздив свої полки, у неділю дня 26 червня ст. ст., з гетьманом було так погано, що здавалося, він не дочекає ранку. Сильні болі дошкулювали йому; він то синів, то зеленів, і ані гетьманські, ані королівські медики не могли попасти на лік, котрий би їх хоч трохи усмирив. Аж підвечір недужому зробилося легше. Ганна обтерла йому піт, що росою виступив на лобі, і гетьман дав рукою знак, щоб Орлик і Войнаровський приступили до нього. Всі інші вису-нулися з шатра.

— Смеркається. Почислені дні мойого життя, — почав гетьман голосом тихим, уривистим. — Але діло не рішене. Вважайте, щоби не попсували його. Продовжайте, що я почав. У згоді йдіть, у згоді, — повторив голосніше, — бо бачите, до чого незгода веде.

Кажучи це, притягнув руку Войнаровського до руки Орлика.

— За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере, і хай рішає момент, а не жадоба честі, добро народу, не привата. Як Бог вам дасть довершити діло, котрого я, мабуть, не довершу, правда хай вам за провідника стане. Правда і справедливість. Щоб кривда не діялася на Україні нікому. Про чорний народ подбайте. Просвіщайте його, бачите, які він жертви тепер приніс, хай і нагороду прийме. Народ добрий і талановитий, земля наша велика, багата і плодюча, будучність перед нами. О неї я Бога всемогущого прошу.

І гетьман підвів очі на небо, що великим, синім дещо затьмареним шатром знімалося над шовковою зеленою опоною гетьманського шатра.

Ліси шуміли, мов молилися разом з тихою молитвою гетьмана.

Орлик і Войнаровський пригнули коліна.

— Як слушний час прийде, — почав гетьман наново, — конституцію народові дайте. Ти, Пилипе, маєш готовий проект. А тепер присягніть мені оба милость, вірность і печаливость ку отчизні українськой, матці нашой, що о добрі її посполитом, о цілості публичной, о розширенню її прав і вольностей старання пильне, скільки вам сил, розуму і спосібностей стане, — присягніте!

— Присягаємо! — відповіли й поцілували хрест. Гетьман руки на їх голови поклав.

— А тепер йдіть кождий до свойого діла і робіть його чесно, пильно, хоробро, за себе і за тих, котрі відцуралися нас!

Вийшли.

LIII

В неділю дня 26 червня ст. ст. король Карло, як віруючий християнин, вислухав вечірні і казав оголосити в таборі, що завтра відбудеться генеральний бій. Усякий хай вичистить і осмотрить кріс, кавалеристи мають тримати коні під сідлом. Король прийме участь у бою, але із-за його недуги командуватиме фельдмаршал граф Реншільд.

Ані диспозиції бою, ані денного приказу для війська король не дав. Сильно докучав йому біль.

Армія прийняла вість спокійно, навіть радо. Хоробрі шведи і все до бою готові запорожці дожидали того моменту, як спасення. Надоїла їм облога, жара, голод і гірше від самого бою — дожидання його.