Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

«З чим можна порівняти Бога? Звісно, з жіночою піхвою…»[1427] — так рефлексує головний герой роману «Платформа» (2001) французького постмодерніста М. Уельбека, заохочуючи українського маргінала до принципу цієї постмодерної насолоди. Французькі мислителі-постмодерністи як апологети шизоаналізу і як новітні карамазови дають підстави критично реагувати на маргінальну французьку культуру з неперетравленою тут спадщиною імперського комплексу, який протягом двох століть потужно провокував російського садомазохіста.

Порівнявши рефлексії навколо проблематики статі на порубіжжі XIX—XX ст., а також взявши до уваги сучасне порубіжжя та звернувшись до архетипного порубіжжя античності напередодні пришестя християнства (тоді це було бунтуюче місто з жіночо-чоловічим карнавалом, з активізованою агресивною сексуальністю, що освячувалася в містеріях Артеміди й супроводжувалася спалахом жіночого інтелекту[1428]), можна побачити, що кожне порубіжжя готується багатьма модерними явленнями, щоб проявити їх у повному вияві. Тому психопорубіжжя має свої типово-психологічні ознаки, пов’язані із світоглядною кризою, активізацією несвідомого, проблематикою статі і вербалізацією приватних біографічно-психічних досвідів, що веде за собою відповідний етап підсумкового самоусвідомлення. Такі злами епох з активізованим інтересом до статі мають бути об’єднані спільним знаменником і стати особливим об’єктом психоісторичного дослідження.

Аналізуючи рубежі епох давнього світу, Е. Вардіман звертав увагу, «що з психологічної точки зору» еллінізм відкриває жінку[1429]. Епоха еллінізму з активізованою сексуальністю породила і своєрідну деструктивну перебудову релігійного світогляду: богинею емансипації була проголошена Ісіда, до якої зверталися у молитвах: «Ти дала жінкам таку саму силу, що й чоловікам». «Ісіда, — зауважує Вардіман, — стала покровителькою тодішнього жіночого руху, у неї було багато фанатичних поклонниць»[1430]. Подібно проявилося наше порубіжжя як кризова епоха, що винесла на поверхню символ імперського фемінізму — Марію Деві Христос з комплексом вбивці Бога-отця. Однак деструктивна жіночість передбачає конструктивну опозицію. Тому в Римській імперії серед перших, кого захопило духовне вчення Христа, також були жінки. Навернених у нову віру жінок було більше, ніж чоловіків, до них звертав свої проповіді Христос, а згодом — апостол Павло[1431]. Тобто на кожну імперську «банду сестер», одержимих комплексом символічного боговбивства, завжди з’являється національна потужна духовна компенсація, про що й свідчить сучасна проза Г. Пагутяк, Г. Тарасюк, Є. Кононенко та ін.

У 1991 р. антиколоніальна психоісторія офіційно завершилася з проголошенням української державності. Однак офіційне проголошення державності не означає духовної державності, адже національний характер зберігає в собі потужну психологічну колоніальну спадщину. Тому повернення літератури до «реальних проблем реальної України»[1432] є надзвичайно важливим завданням, особливо на тлі активізованої пост-модернізації культури. Постмодерністський підхід до літератури озвучено російським дослідником В. Набоковим у «Лекціях із зарубіжної літератури»: «Не запитуйте, чи правда те, про що написано в романі або поезії. Не будемо себе обманювати; будемо пам’ятати, що ніякого практичного значення література не має в принципі — за винятком того абсолютно особливого випадку, коли людина збирається стати викладачем літератури»[1433]. На подібній імітації чужорідного наукового мислення рефлексує нове літературне покоління в Україні (С. Жадан, І. Карпа та ін.). Однак літературний твір навіть у своєму постмодерністському ігровому полі, що ігнорує психологізм, містить психологічну істину про того, хто пише, а тому література має безпосереднє практичне значення не лише для пізнання і самопізнання, але й державобудівництва або державоруйнівництва. Словом можна зруйнувати Трою, як несвідома Касандра, а можна створити Грецію — як свідомий Гомер.

Спокуслива «енергетика незрілості», якою, наприклад, захоплюється Ю. Андрухович, подаючи нову книгу І. Карпи «Перламутрове порно»[1434], формує бажаний масмедійному варварству психотип повії і донжуана. «Імперські нації, — як зазначає О. Пахльовська, — виробляють міцні системи культурного захисту, в яких чітко зафіксована ієрархія репрезентативних пріоритетів»[1435]. Природним фундаментом захисту імперії в кризові епохи є культивування агресивної сексуальності при знецінюванні любові, що й виражає епоха постмодернізму. Але цей постмодерністський (цілком політичний) символічний механізм, що зміцнює імперію, руйнівний для українського світу. Українській новітній літературній свідомості притаманне бажання виходу з імперсько-колоніального простору в європейську культуру. Однак лише формування органічно духовного світогляду може відкрити цю перспективу й можливість психологічного очищення не лише для інфікованої колоніалізмом української нації поетів і філософів, але й для європейської свідомості загалом.

Один з героїв В. Петрова-Домонтовича, доктор Серафікус, типовий постмодерний персонаж, стверджує: «Я — ніхто, але хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність». Переймаючи таке імперське, постмодерне й космополітичне бажання як опустошення сутності національного характеру, національне Я, маючи іншу (не-імперську) природу, втратить бажання як основу природного, органічного існування, оскільки природне бажання перейде в абстракцію на зразок загірної комуни. Постмодерний комплекс як романтичний комплекс «загірної комуни» після національних трагедій XX ст. має викликати у свідомої нації, що орієнтується на принцип реальності, страх апокаліптичного самознищення. Нація поетів-романтиків повинна трансформуватися у націю філософів, що підкорить вітальний інстинкт, успадкований від матері (принцип насолоди), батьківській духовності і принципу реальності.

Пізнання коду національної літератури тісно пов’язане з інтроекцією материнсько-батьківського коду. Так, інтроекція материнського коду в О. Кобилянської веде її в німецьку культуру, яка витісняє український батьківський код мужності, продукуючи потребу його символічного замінника (в образі перверсивного Ф. Ніцше), що спричинює у психології письменниці духовну втрату — здатність любити, виявляючись через феміністичне розділення мужності та жіночості, гомосексуальні імпульси, меланхолію. На розщепленні батьківсько-материнського коду закладається латентний психотип Проститутки, яка на рівні неусвідомлених сил не може об’єднати батька з матір’ю, а тому мріє про акторство, вдається до театралізації, лише повернення в структуру цінності батьківського образу робить Кобилянську свідомою українською письменницею.

Перевага материнського образу над батьківським у психобіографії Лесі Українки зумовлена материнським істеричним вихованням, яке формує істеричний протест Лесі Українки і дає змогу проявити в її психології творчості архетип Касандри з материнським комплексом одержимого патріотизму та символізувати не менш одержиму потребу батьківського коду мужності. Потужний порив до цілісності через любовне переживання закладає основи архетипної української письменниці.

Розрізнення психотипності О. Забужко і Лесі Українки яскраво проявляється через їх архетипні відповідники. Будучи носієм розщепленого материнсько-батьківського коду, О. Забужко втілює собою маргінальний архетип Клітемнестри з проблематикою імітаційного патріотизму та неусвідомленого каструвального імперіалізму. Сучасне тлумачення цієї творчості на зразок: «Незважаючи на егоцентризм… Забужко завжди підпорядковує себе — національній ідеї. Це її манія, ідея-фікс, її пафос і предмет найглибших, найщиріших вболівань»[1436] є характерною ознакою аналітичної помилки, що дає змогу відстежити психоаналіз. Найбільша заслуга психоаналітичної стратегії дослідження історії літератури виявляється в тому, що є змога провести розрізнення між націотворчим і імітаційним суб’єктом у літературі. Адже ці розрізнення дають змогу змоделювати аристократичний