read-books.club » Публіцистика » Україна — не Росія 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна — не Росія"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Україна — не Росія" автора Леонід Данилович Кучма. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 160 161 162 ... 184
Перейти на сторінку:
переговори про заключення широкомасштабного договору між Кримом і Україною». Після бурхливих дискусій Київ дав відповідь, яку всі спостерігачі вважали надзвичайно м’якою. М’якість полягала в тім, що ми не ввели надзвичайного стану на півострові, не ізолювали головних бунтівників, не закрили жодної установи, але при цьому скасували всі кримські правові акти, що суперечать українській конституції і — найбільш цікаве і практичне — оголосили про припинення фінансування тих установ Криму, які будуть діяти відповідно до скасованих актів.

Державна дума Росії, де тон задавали, на жаль, не демократи, дуже добре зрозуміла, що це значить: припинення фінансування. У її постанові засуджувалася наша «мова ультиматумів і блокади». У пресі з’явилися розрахунки: які втрати понесе населення Криму у випадку безоглядного дотримування курсу «від України» і скільки часу треба було б у такому випадку для відновлення навіть того невисокого рівня господарського життя, на якому воно тоді перебувало, — від п’яти до десяти років. Проте, сепаратисти продовжували своє, і ми терпіли їхню руйнівну діяльність аж до 17 березня 1995 року, повторюючи і повторюючи при цьому свою вимогу привести конституцію і законодавство Криму у відповідність з українськими. 17 березня рішенням парламенту і президентськими указами ми повністю скасували конституцію Криму, інститут президентства і суперечні українським кримські закони.

Після цього обстановка в Криму ще не раз загострювалася, але в цілому нормалізувалася.

Ми ніколи не забудемо, яку роль у цьому зіграв Борис Миколайович Єльцин. Він не допустив втручання в кримські події і раніше, у травні 1994 року, коли Україна була на грані спалаху збройного конфлікту між кримською і центральною владою, і у вересні того ж року, коли виникло гостре політичне протистояння між кримським президентом і кримським парламентом, і багато політиків на півострові з нетерпінням чекали і усіляко вітали б підключення Росії. У березні 1995 року, незважаючи на заклики спікера кримського парламенту С. Цекова, схвально сприйняті частиною російської Думи, зважена позиція Єльцина не дозволила конфлікту вийти за межі правового поля України.

В цей час, згадаємо, Росія уже вела невдалі бойові дії в Чечні, і люди різних поглядів, а значить і з різними почуттями, ставлять питання: що було б, якби «маленька переможна війна» у Чечні виявилася дійсно маленькою і переможною, тобто, була закінчена до березня 1995 року? Відгукнувся б Єльцин на заклик Цекова? Рушив би «російську силу» на Крим? Упевнений, що ні. У травні і вересні попереднього року він не був зайнятий у Чечні і, однак же, і не подумав про щось таке. Інша справа, що могли спробувати «рушити» інші, але для цього їм довелося б спочатку «зрушити» його самого, а це, як він на той час наочно показав, було б дуже не просто. Віддам належне йому — від протилежного — словами того ж О. І. Солженіцина: «Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили эту безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма — и предательство его при каждом потом крымском конфликте!» От які промови доводилося вислуховувати Борисові Миколайовичу, от які настрої частини населення переборювати!.. Знаючи про такі промови, адже вони все ще лунають в російському суспільстві, не перестаєш захоплюватися російським народом, який в цілому виявляє належну стійкість, несприйнятливість до цієї отрути.

Я міг би ще довго говорити про прикмети «нових часів», що так сильно змінили наше життя. Цю тему важко вичерпати, і я не намагатимусь цього зробити. Однак не можу не сказати про одне велике розчарування. Може, від того, що стало більше спокус, багато людей сьогодні легше, ніж раніш, переступають закон і совість. Я не чекав такого від своїх земляків. Підроблена горілка, крадіжка кольорових металів, піратські компакт-диски стали явищем повсякденним, як дощ чи паморозь. Мені довелося виступити із спеціальною заявою з приводу того, що в нас раптом виявилося багато більше учасників війни, ніж їх могло бути навіть у теорії. Адже це не просто фальшивка, а фальшивка в сфері святого! Однак є явище ще більш сумне, хоч і менш часте. З’явилися люди, що слабко ототожнюють (а то і зовсім не ототожнюють) себе із своєю батьківщиною. Ні, вони не кажуть такого вголос, та швидше за все і не розмірковують з цього приводу, як незначного. Але їх поведінка красномовніша слів. Вони не на боці України. Не те, щоб проти, ні. Вони просто не вболівають за неї, вона на сто якомусь місці серед їхніх пріоритетів. Причому це в них виходить так природно, як у птаха спів. Журналісти, чиновники, підприємці і навіть політики демонструють, не завжди самі це помічаючи, що особистий інтерес для них куди вищий інтересів країни, де вони народилися і живуть.

А цей тон вічного скепсису і глузування, ця звичка з усіх версій завжди вибирати гіршу, ці заголовки-питання, ці узагальнення! Ніколи не напишуть, наприклад: «перехід України до демократії виявився тривалим і важким процесом». Напишуть: «проект демократичної України зазнав нищівного краху». У таких фразах приховане твердження, усвідомлене чи ні, що в нас ніколи і нічого не вийде, що в Україні повинне зазнати краху більш-менш все. А тим часом ще не вечір, і труднощі переборюються.

Не хотілося б закінчувати на цьому. Одужання країни з неминучістю збільшує і буде далі збільшувати частку оптимістів у суспільстві. Ті ж, хто не на боці України, внутрішньо чужі їй люди, перестануть сприйматися як щось значне, що має вагу і вплив. А хтось із них, мабуть, змінить своє ставлення, ця дорога нікому не закрита, безнадійних людей немає. Але поки що я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, по наявності яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення.

Післямова

Завжди трохи шкода розлучатися з роботою, який віддано багато душевних сил — ракета це чи дисертація, Конституція чи книга. «Україна — не Росія» писалася уривками більше чотирьох років, і все-таки мені важко забути, як з найперших днів я мимоволі, але постійно звертав від теми, позначеної в заголовку, до теми «Україна», просто «Україна». Тепер книга про Україну і її чари, про найрізноманітніші її куточки, буде моєю мрією. Чи призначено їй збутися?

У цій книзі був би цілком природним — більш того, міг би посісти в ній центральне місце — розділ під назвою «Моє відкриття України», замислений на ранній стадії роботи. Це була б розповідь про особистий досвід людини,

1 ... 160 161 162 ... 184
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна — не Росія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна — не Росія"