Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.

Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.

— Підійдіть сюди! — І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: — Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір’я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі–паші!

Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.

А султан звернувся до візирів і радників:

— Всі накази Мустафи–паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати державній казні! Ібрагіма–пашу та хана Селім–Гірея, зісланих на острів Родос, звільнити й привезти в Стамбул! Звільнити також від ув’язнення в Семивежному замку Юрія Хмельницького і негайно, давши йому надійну варту на чолі з Азем–агою, послати на Україну… За ним підуть козаки… Ми повинні в ці тяжкі хвилини зберегти за собою ті землі, щоб з них у майбутньому, відповідно приготувавшись, завдати смертельних ударів Москві та Варшаві!

Арсен непомітно скосив очі на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо–тьмяве блюдо, розмальоване по обідку черню, непорушно, мов закам’янілий, дивився на султана — дотримувався ритуалу.

— Все! Ідіть! Виконуйте мої накази! — І Магомет, не дивлячись на придворних, що зігнулися в глибокому поклоні, зник у внутрішніх покоях мобейну.

5

З від’їздом до Бєлграда ні Ненко, ні тим більше Арсен не поспішали. Вони випросили у гениш–ачераса, котрий мав дати їм охоронний загін, день відпочинку після виснажливої подорожі до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку і визволити її, тому друзі не гаяли часу.

З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара–Мустафі поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дівчину, помчить з нею спочатку в Болгарію, де зустрінеться з воєводою Младеном, а потім — на Україну. Якщо ж не пощастить відразу визволити, залишиться в Стамбулі і шукатиме шляхів до цього.

Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі.

Підійшовши до старого батаджі–аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б’ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.

— Я до ваших послуг, чауш–паша.

— Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад–ага привіз від великого візира Мустафи–паші.

— Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.

— Куди ж її повели і хто?

— Повели в гарем… А от хто саме — не розібрав.

Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.

— Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О Аллах, дай пам’яті!

Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі–ага міцно затис її в кулаці.

— О! — вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі[86] Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі–ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.

Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі–аги. Суворо сказав:

— Батаджі–ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив…

Той вклонився, молитовно склав руки.

— Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!

Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.

— Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!

Той охолодив його запал.

— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.

— З чого ж ми почнемо?

Ненко задумався.

— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…

— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!

Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу, Арсен побачив справжній розмір сералю.

Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ґанків… До нього примикали двори — три біля мобейну і декілька біля гарему, — захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в’їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людський гомін, кінське іржання, ослиний рев…

Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, — близько чотирьох тисяч…

Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі–євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?

— Ми повинні піти на ризик, — сказав Ненко. — Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.

Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.

6

На другий день, уранці, коли до сералю потягнулися валки возів із городиною, фруктами, м’ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в’їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З–за його спини виглядала така ж стара, які він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.

— Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? — прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.

Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.

— Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…

— Спасибі, дорогенький. — І візник віжками торкнув коней: — Но–но!

Віз під’їхав до лазні — великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної