Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

дому дерев лісу і на гілках їхніх двох старих яблунь. І, мабуть, дятел, який завжди стукотів десь з-за великого старого дуба — їхнього наймогутнішого лісового сусіди, також стежив за людьми, коли ті боролися за землю, відвойовану у природи колись давно їхніми пращурами. Так, більше вони нічого зробити, власне, не могли. Здати в оренду їхню землю з хутором або без було нікому. Приїжджати на вихідні на хутір не вдавалося, та й не дуже близький був цей шлях від квартири до хутора. Тому і бували вони там тільки двічі на рік, аби перевірити, чи не згорів він і чи не заріс лісовою поростю їхній двір.

Цього ранку, прокинувшись і накинувши халат, молода жінка також підійшла до вікна. Андрюс обійняв її.

— Якщо хочеш, можу зайнятися садом! — прошепотів він.

— Це не наш сад, — сумно сказала вона у відповідь.

— Вікно також не наше, — м’яко вимовив Андрюс. — І будинок не наш, але ми тут живемо... І мені чомусь здається, що ми тут надовго.

Вона кивнула.

— Може, цей сад колись навіть стане нашим? — обережно й напівжартома пошепки вдихнув слова в її вухо Андрюс.

Крістофер, одягнений тепліше, ніж зазвичай, сидів за овальним столом і читав книжку. Поруч стояла склянка з жовтим віскі на дні. Немов для годиться. Так подумав Андрюс, коли зайшов до вітальні. Але коли сів поруч, відчув дивний запах, який сам Крістофер описував, як «соковитий запах свіжопокладеного асфальту». Саме такий аромат, із точки зору Крістофера, мусив мати справжній віскі. Принаймні той віскі, який старий зберігав у креденсі, відповідав цій вимозі.

Барбі, все ще трохи сонна, принесла каву і повернулася на кухню робити сніданок. Їй дуже пасувала роль домогосподарки. І до Крістофера вона ставилася так уважно, ніби він насправді був дідусем Андрюса і вона намагалася бути хорошою невісткою.

— Мій дідусь любив завжди вранці читати газети, — чомусь згадав уголос Андрюс і відволік Крістофера від книжки.

— А він живий? — спитав старий.

Андрюс похитав головою.

Крістофер зосередив погляд на горняткові з кавою, ніби й не помітив, як Барбі поставила його перед ним.

— Газети бруднять пальці, — сказав Крістофер, узявши горнятко в руку. — Я так ніколи і не збагнув, чому після газет доводиться мити руки, а після книг — ні.

— А у вас діти є? — поцікавився раптом Андрюс, чим знову привернув до себе здивований погляд господаря будинку.

— Є, — він кивнув. — Син. Але ми з ним давно посварилися. Він навіть не прилетів на похорон матері. Правда, телефонував... Ні, це я телефонував!.. Пам’ять...

Андрюсові дуже хотілося розпитати Крістофера детальніше, але тут у вітальню зайшла Барбора.

— Тобі треба буде сьогодні сходити в супермаркет. Холодильник майже порожній! — сказала вона Андрюсові литовською.

Крістофер поглянув на неї допитливо, і господиня тут же повторила свої слова англійською й усміхнулася старому.

— Атож, — сказав він. — І купи кленовий сироп! Там є маленький відділ з іноземними делікатесами. — Він обернув погляд на Барбі. — А ви млинці робити вмієте?

Барбора кивнула.

— Чудово! — обличчя його виказало задоволення. — Тоді на завтра, будь ласка, канадський сніданок — млинці з кленовим сиропом!

«Господи, скільки в ньому ще є життя!» — подумав Андрюс.

І згадав свого дідуся, котрий у сімдесят був повільною, крекотливою руїною. Саме так називала його бабуся, майже силою виштовхуючи чоловіка теплого дня надвір погрітися на сонці, просто посидіти на лавці.

З порожнім наплічником узбіччям освітленої сонцем дороги Андрюс легко пройшов два кілометри, що відділяли будинок Крістофера від супермаркету у Вімі. Звісно, він міг би дочекатися автобуса або навіть поїхати на таксі, але хороша погода цього разу тільки підтримала його бажання уникати непотрібних витрат.

Уже закупившись і не забувши при цьому про кленовий сироп, Андрюс зайшов у кав’ярню. Бармен Жан-Мішель, зрадівши знайомому відвідувачеві, спитав жестом руки в бік кавоварки:

— Кава?

Андрюс кивнув і, знявши із плечей наплічник із продуктами, сів за столик.

— Ça va? — спитав Жан-Мішель, поставивши перед відвідувачем еспресо.

— Ça va, — відповів Андрюс і тут же зітхнув.

Це традиційне дружнє привітання, в якому відповідь відрізнялася від запитання тільки інтонацією, вже втратило для Андрюса свій сенс, ніби й не означало: «Все гаразд?» а просто «Привіт!» Таким же традиційним французьким привітанням для Андрюса був смак кави — абсолютно однаковий — що в Парижі на рю де Севр, що тут, що в кав’ярні Бельвіля.

Бармен узявся мити пивні гальби.

Андрюс, попиваючи каву, спостерігав за ним. Подумалося, що бармен — найгуманніша професія. Щось на кшталт лікаря. Тобто до лікарів потрапляють уже згодом. Потрапляють ті, кому не зміг допомогти бармен. Або кому він не зміг поставити діагноз, отже, не міг і підказати, як і чим лікуватися.

Жан-Мішель проявляв інтерес до всіх клієнтів. У тому числі і до нього, Андрюса. Це входило в його обов’язки. Може, цей інте­рес до клієнтів був включений у ціну кави чи пива? Хоча навряд, адже за таку ж ціну можна було знайти каву чи пиво без посмішки та без інтересу!

Андрюс задумався про Францію й одразу ж відчув себе скривдженим. Неначе Франція покликала його, а коли він приїхав — покинула.

Кава додала в його думки приємної гіркоти. На кілька хвилин до нього повернулася самовпевненість і самоіронія. Він нечутно реготнув, також над собою, над своєю наївною дитячістю, над своєю нещодавньою вірою у французьку казку. Ця казка була родом із Литви, з рідної Утени, з маленького містечка, що пишалося своїм «повстанським духом», своїм бажанням відрізнятися від решти Литви. Правда, те, чим воно відрізнялося, викликало в усій Литві таке ж хихотіння, подив і стенання плечима. У той час, як уся Литва вважала національним спортом баскетбол, в Утені збудували стадіон і почали грати в футбол. Ось і вийшло в результаті єдине «футбольне» місто в «баскетбольній» країні. До стадіону «прибудували» пивзавод, і Литва пробачила Утені її «дисидентство» за смачне пиво. От і все. В іншому Утена була одним із багатьох провінційних містечок, в якому кожен, як міг, прикрашав своє існування або власною уявою і нереальними мріями, або ремонтом у помешканні, або новою яскравою фарбою на паркані, що відгороджує його життя і територію від життя та території інших жителів. Ремонт в їхній квартирі колись зробили батьки. Паркан на їхній дачі в маленькому селі неподалік фарбувати не було сенсу, адже і паркани сусідів пофарбовані не були. А виділятися яскравим парканом у сірому селі означало