Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Вийшовши в чисте море, ми держалися північно-східного курсу, прямуючи до Манільських та Філіппінських островів, щоб не зустрітись з європейськими суднами. Далі ми знову повернули на північ і добрались до острова Формози, де й стали на якір, щоб запастись водою та свіжою провізією, яку нам охоче постачали тубільці, дуже ввічливі та уважні. Вони чесно й чемно поводились в усіх своїх торговельних справах, чого ми не помітили в інших народів. Можливо, це сталося під впливом християнства, поширеного тут голландською протестантською місією. Я не раз помічав, що християнство завжди несе з собою цивілізацію диким народам і поліпшує їх поведінку навіть тоді, коли не спасає їх душ.

Ми пливли все далі на північ, на деякій відстані від китайського берега, аж поки не довідались, що обминули всі гавані, куди звичайно заходять європейські судна. Ми намагались не натрапляти на них, особливо тут, бо знали, що це зовсім погубило б нас. Я так боявся їх, що згодився б скорше мати справу з іспанською інквізицією, ніж з ними.

Дійшовши до 30-го градуса широти, ми вирішили зайти в першу ж торговельну гавань на нашому шляху. Ледве скерували ми корабель до берега, як нас зустрів човен із старим португальським лоцманом, який, впізнавши європейський корабель, з’явився запропонувати нам свої послуги; ми цьому дуже зраділи, і я прийняв його на борт. Він навіть не спитав нас, куди ми йдемо, і відпустив свій човен додому.

Мені спало на думку, що я зможу примусити старого вести нас, куди нам буде завгодно, і я зараз же почав з ним розмову про своє бажання зайти в Нанкінську бухту[120], тобто на північний берег Китаю. Старий відповів, що дуже добре знає її, але, посміхаючись, запитав, що ми там робитимемо.

Я відповів, що ми продамо там свій вантаж і купимо китайських товарів — ситцю, шовку, чаю тощо — і повернемось тією ж самою дорогою. Він зауважив, що в такому разі найкраща гавань для нас буде Макао, де ми зможемо вигідно продати наш опіум, а на ті гроші придбати всілякого китайського товару так само дешево, як і в Нанкіні[121].

Спинити красномовного старика не було ніякої змоги. Нарешті я сказав, що ми не лише купці, а до того ще й джентльмени і хочемо побачити велике місто Пекін та славетний палац китайського імператора.

— В такому разі, — сказав старий, — вам краще йти до Нінгпо[122], а звідти річкою, що тече в море, ви зможете підійти на п’ятнадцять миль до великого каналу. Цей канал судноходний; він проходить через саме серце китайської імперії, перетинає всі річки, з допомогою шлюзів та воріт підіймається на досить високі гори і доходить до Пекіна. Він має приблизно вісімсот миль завдовжки.

— Добре, сеньйоре португальцю, — сказав я, — але не в цьому справа. Тепер йдеться про те, чи зможете ви провести нас до Нанкіна, звідки ми могли б проїхати й до Пекіна?

— Так, — відповів він, — це я можу зробити дуже добре; недавно туди пройшов великий голландський корабель.

Це трохи вразило мене. Голландський корабель був для нас страховищем, і ми воліли б краще зустрітися з самим чортом, якби він з’явився перед нами в своєму гидотному вигляді. Ми були певні, що голландський корабель — це наша загибель, і нам не стало б сили боротися з ним. Усі судна, на яких тут торгують голландці, великої місткості і далеко сильніші за нас.

Старий помітив моє замішання, викликане звісткою про голландський корабель, і сказав:

— Вам немає чого боятись голландців, сер; вони ж не ворогують з вашим народом.

— Ні, — відповів я, — але я дуже добре знаю, що можуть зробити люди, коли закон не сягає до них.

— Ну, чого там, — мовив він, — адже ви не пірати і вам немає чого боятись. Вони не чіпатимуть мирних купців.

Трохи не вся кров, що була в моєму тілі, кинулась мені в лице. Я не міг заховати від старого свої хвилювання, і він його добре помітив.

— Я бачу, сер, — сказав він, — що моя розмова чомусь страшенно вас стурбувала. Будь ласка, вибирайте яку хочете дорогу і пам’ятайте, що я завжди до ваших послуг.

— Це правда, сеньйоре, — відповів я, — я трохи вагався щодо напряму, а після ваших слів про піратів — тим більше. Я надіюсь, що в цій місцевості їх немає, бо ми не готувались до зустрічі з ними. Ви бачите, які незначні наші сили і який невеликий у нас екіпаж.

— О, не турбуйтесь, сер, — сказав він. — Я ж не кажу, що тут є пірати. Їх не бачили вже років п’ятнадцять, крім єдиного, може, випадку, що з місяць тому трапився в Сіамській затоці. Але звідти вони, напевне, подались на південь, а корабель їх був невеликий і непридатний до розбою. Він побудований зовсім не для піратства, і його по-зрадницькому захопили матроси, після того як малайці коло острова Суматри вбили капітана та декого з команди.

— Як, — спитав я, вдаючи, ніби нічого не знаю, — невже вони самі вбили свого капітана?

— Ні, — відказав він, — я не кажу, що матроси його вбили, але тому, що вони втекли з кораблем, пішла чутка, ніби вони видали його малайцям, які зарізали його — може, навіть з їхньої намови.

— Коли так, — сказав я, — вони варті кари так само, наче самі зробили б це.

— Звичайно, — відповів старий, — і їх неодмінно покарають, як тільки вони зустрінуться з англійським або голландським кораблем і потраплять у руки його екіпажу.

— Але ж ви сказали, — зауважив я, — що пірат зник із цієї місцевості. Як же можна зустрітися з ним?

— Це правда, — відповів він, — так переказують. Але я вам уже казав, що він був у Сіамській затоці і в Камбоджі, де його впізнали голландці, які перед тим належали до його команди і яких злочинці покинули на березі, коли тікали з