Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Потім я полишив лісову долину, жив у Токіо, одружився, в мене народився первісток. Голову немовляти спотворювала велика пухлина, яку необхідно було видалити, інакше б воно не вижило.

Поки рана на голівці мого сина загоювалася після операції, у материній оселі в долині не погасала свічка перед Мейске-саном.

Про це розповіла мені по телефону сестра, що й доти мешкала в селищі. І додала, що мати сидить, наче в тужній задумі, перед богом темряви й лише ледь всміхається щоразу, як підводиться поставити нову свічку.

— Похмуре видовище, нічого не скажеш, — пожартував я.

Проте сестра серйозно відказала:

— Навпаки, величне!

Досі я відтворював перекази селища й гірського «висілка», чуті від бабусі. Коли ж бабусі не стало, її розповіді доповнювали сільські діди.

Але про химерну війну, про яку йтиметься далі, ні бабуся, ні старики розповідати не хотіли.

То що ж, ця війна зовсім не пов’язана з іншими переказами лісової долини?

Звичайно, це не так. Але хоч ці події сталися не так давно, як уже описані, мої односельці прагнули мерщій перемінити тему, щойно про це заходила розмова; наче нічого такого не ставалося, ба навіть не могло статися. Проте до вух кожної дитини ще змалку втрапляли роздрібнені шматки, з яких кінець кінцем будь-хто міг скласти цілісну оповідь.

Таким чином вона й передавалася.

Історії про заснування й розвиток селища, переказані бабусею й сільськими дідами, можна сказати, були на видноті; ця ж ховалася в затінку.

Припустимо я, вхопивши з неї якийсь шматок, звернувся б за поясненнями до бабусі чи стариків:

— Хоч ви й визначили мені слухати перекази, але не розповідаєте про дивну війну. Але ж я давно про неї здогадуюсь, бо не від того, щоб хтось із дорослих прохопився слівцем, особливо, як підпускає іншому шпильку! І тут не один хтось балачку є: від одного чуєш одне, від другого — інше.

То значить, це було насправді? Адже ми часто-густо наштовхувалися на сліди тих таємничих подій. Та і якби їх не знайшлося, для нас задосить навіть того, що дорослі, які нібито не можуть і не хочуть переказувати цю історію, врешті-решт прохоплюються про неї.

Та ще й з яким виглядом!

То хіба ж не правда, що та химерна війна таки мала місце? Хіба не вибилися безстрашно на тій війні й уціліли?

І бабуся, і старі заперечили б мені, бо сама думка, що така дивовижна війна — не вигадка, була для них нестерпна. Запевне, я почув би від них:

— Якщо дорослі переповідають одну й ту саму дивовижу, то тільки через те, що всі бачили той самий сон! Адже в нашому лісовому закуті з давніх-давен траплялося людям бачити однакові сни, через які скеровувала їх міць Руйнівника. А щодо «слідів», які начебто бачили, то це властиво дітям — знаходити справжні залишки по давніх мріях.

Але серед моїх спогадів був один, який дозволив би мені відповісти бабусі чи старим зустрічним запитанням:

— А коли так, то чому ж наші матері утнули тоді таке?

Цей спогад стосувався химерної вистави, поставленої в нашому селищі наприкінці світової війни.

Враження від неї і дозволяє мені зрозуміти, чому ніхто не наважується прямо заперечити справжність тих подій…

Як воно сталося, що наприкінці війни, коли всі розваги, починаючи від сільського театру на свято Бон, було заборонено, жінки все ж поставили п’єсу, та ще й таку несвоєчасну?

Я по крихтах накопичував відомості. Зазначу спочатку, що в лісовій долині віддавна було заведено на свято Бон влаштовувати жіночу самодіяльну виставу. Але в міру того, як війна тяжчала, веселощі зникали з осель.

От і сільський театр уже два роки порушував давній звичай…

У великій коморі, спорудженій за часів найбільшого виробництва рослинного воску, були й підмостки для вистав. Коли ж її перестали використовувати як «воскову», комору зберігали вже виключно заради підмостків, щоб улітку на свято Бон, жінкам було де влаштовувати виставу.

Зміст вистави будувався на переказах лісової долини, тож щороку готування починалися з того, що жінки з сільської старшини провідували бабусю, порадитися, які саме легенди та епізоди з історії селища включати до цьогорічної постановки.

Коли ж питання про зміст вирішувалося, бабуся ще раз детально переказувала потрібні оповіді (односельці казали, що то бабуся «повторює з ними уроки»); цьому передувала звичайна примовка:

— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?

— Атож! — відказували на те жінки.

Нічим на початку не відрізнялася від попередніх і остання вистава сільського самодіяльної) театру, який щороку отак змінював репертуар.

Усі, хто був зайнятий у виставі, окрім музик та залаштункових робітниць, вийшли на підмостки, щоб показати сцену «Дерева вбивають людей».

Уперше я побачив цю виставу на свято Бон, коли мав три чи й чотири роки. Не розуміючи як слід, про що йдеться, я не міг одвести очей від підмостків, де з’являлися Руйнівник та Осікоме. З особливим трепетом дивився я останню дію.

Вона повторювалася з року в рік, тож я заздалегідь знав, що буде далі, й добре все розумів.

Коли піднімалася завіса, сцену заповнювали жінки з притороченими до спин зеленими деревцями. Від підмостків, наче з лісу, розносився по коморі аромат свіжих