Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

І мені спало на думку ось що.

Мабуть Мейске-санова мати, вважаючи селище в лісовій долині суверенною країною, хоч і не цілковито, як у «вік свободи», але бодай наполовину, завдяки «подвійній бухгалтерії з подвірною книгою», дійшла висновку, що і собі мусить послати телеграму протесту…

Проте молодий начальник пошти, далекий родич Мейске-санової матері, визнав за краще не передавати телеграми. Мейске-санова мати, лагідної вдачі, попри «душевний біль» не стала дорікати йому, коли він перепрошуючись, пояснив, що не може відіслати таку телеграму.

Спокійно вийшла вона з відділка й повернулася до власної оселі на околиці долини.

Але наступного ранку Мейске-санова мати вирядилася на окрайку лісу до печер копати глину.

Виліпивши ляльку, що мала зображати Сугу Канно, єдину жінку — жертву «процесу про велику зраду», занесла її на прискалок під тополею.

Бабуся розповідала, що глиняна лялька, з метр заввишки, мала на грудях вирізьблений шпателем напис «Вельмишановна Суга Канно».

Начальник пошти, який після випадку з телеграмою наглядав за Мейске-сановою матір’ю, помітив, як вона виставила на східному боці «приступки з десять мат» глиняну ляльку. Розтрощивши ту ляльку, він відпровадив Мейске-санову матір у долину. На той час у селищі й на «висілку» вже в багатьох оселях трохи нижче за домашній божник, десь у темному місці, були й Мейске-санові божники.

Переказ твердить, що Мейске-санова матір встановила поряд із зображенням Мейске-сана дванадцять власноруч виліплених глиняних фігурок.

Вже з цього видно, яким глибоким співчуттям пройнялася вона до дванадцяти жертв «процесу про велику зраду».

Але невдовзі вона почала виявляти ознаки прямо протилежного ставлення до цієї справи.

У селищі й на «висілку» мали звичку вечорами, як не було дощу, сходитися купками при дорозі погомоніти.

Несподівано до кола встромлялася сива голова Мейске-санової матері; на диво гучним для такого непоказного тіла голосом вона бідкалася:

— Який жах! Який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

На той час бабуся була однією з сільських молодиць, у неї вже народилася донька — моя мати. Зміст слів Мейске-санової матері, хоч і у вкрай стислому вигляді, бабуся знала вже тоді. Адже молодий начальник поштового відділення, який наглядав за дивними вчинками Мейске-санової матері, починаючи від телеграми на ім’я Його Величності імператора Великої Японської імперії, і намагався якось полегшити її «душевний біль», доводився бабусі не ким іншим, як чоловіком.

Не раз траплялося, що він приводив Мейске-санову матір до власної оселі, коли вона втручалася зі своїми побиваннями та бідканнями до вечірніх гомонінь при дорозі.

Начальник пошти і Мейске-санова мати провадили поважні розмови, а моя бабуся, взявши на коліна донечку (тобто мою матір, молодшу на сімдесят років, ніж тепер), мовчки слухала їх, розворушуючи час від часу жар в ірорі.

Сівши біля вогню, Мейске-санова мати виливала свій неспокій, а начальник пошти втішав її. Не минаючи найменшої дрібниці, вони обговорювали зв’язок поміж «подвійною бухгалтерією з подвірною книгою» і «процесом про велику зраду».

Тож бабуся, хоч молода й недосвідчена в громадських справах, все добре розуміла.

— Який жах, який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі! Людей з Тоси стратили за зраду, а тепер чи ж не наша черга? Усіх, усіх, і в селищі, і на «висілку»! Нащо ми зробили це з подвірною книгою! Страшна помилка, лихо, яке не мине ні дітей, ні онуків! Ніхто не врятується від страти! А вони, пане поштмейстере, спокійно собі їдять, п’ють і горя не знають! Жити в цьому краї — це вже зрада проти його вельможності головнокомандуючого. Як вони не бояться?!

— Та заспокойтеся ж, шановна Мейске-санова мати! Розумію, вам болить душа, але ж цим справі не зарадиш! Годі вже лякати людей лементом, коли вони сходяться надвечір погомоніти. На вас ніхто не сердиться, бо знають, яке чуле серце в Мейске-санової матері. Вам, скоріше, всі співчувають. Навіщо ж ви робите з себе посміховисько, лементуєте з червоними від досади очима, коли такі чемні й поважні люди розмовляють між собою! Треба заспокоїтися, дати спочинок і тілу, і душі.

Ви ж, шановна Мейске-санова матір, так довго жили на самоті, що люди стали вас забувати. Тож ніхто й далі не матиме вам нічого за зле, якщо ви поводитиметеся тихо. Навіщо так ятрити собі серце? Чи ж варто так побиватися через вигадку, нібито слідом за жертвами «процесу про велику зраду» можуть скарати на горло й тутешніх селян?

Адже то справа далека, геть з-поза лісу!

У нашій оселі в долині в темному закутку коло божника також був свій Мейске-сан у загратованій дерев’яній шкатулці. Поруч із розфарбованим глиняним Мейске-саном, у якого на голівці можна було розгледіти рубець від меча, була ще менша глиняна подобизна жінки.

Мейске-санової матері.

— Не знаю, який був із себе Мейске-сан, бог темряви в оселі, але його мати достеменно така, якою я її пам’ятаю замолоду, коли вона була ще в розповні сил, — казала бабуся, ставлячи за грати свічечку на Мейске-санові роковини.

Та свічку Мейске-санові ставили не тільки на його роковини, але й з інших, незрозумілих дітям нагод.

Для цього брали старовинні свічки з рослинного воску, якого вже віддавна в нас не топили. Не до богів на світлому божнику, а до бога темряви зверталися з молитвою в скрутну хвилину, під кінець війни, коли лихо чигало на лісову долину, бо через осінні дощі річка раз-по-раз виходила з берегів.

А велика свічка, що мерехтіла, потріскуючи, над головою, збуджувала тоді в душі непевний острах.