Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Я не вірю своїм очам, Станіславе! Чому ти мовчав увесь цей час?! Кращого подарунка я не могла й чекати. Завтра ж насолоджуся цим дивом!

— Я старався, кохано. Але і це не останній на сьогодні сюрприз, чи не так, Людвігу?

— Так, ваше превосходительство. Може, відкладемо на завтра?

— Ні-ні, — заметушилася Софія. — Показуйте всі свої карти, пане інженере.

— Тоді прошу всіх пройти до парку.

У парку на одному з островів з’явився новий павільйон. У ньому Метцель обладнав і турецьку лазню, і римську терму з напівкоштовним камінням жадеїтом у кам’янках лазні (граф Станіслав завчасно вислав камінь з Італії). А купіль з холодною водою була прямо в озері.

— Тепер я зможу відчувати себе в палаці султаном, а тут — римським патрицієм, — веселився граф Станіслав.

— А я буду твоєю одаліскою, мій повелителю, — загадково мовила Софія.

12 листопада 1799 року, незабаром після повернення до Тульчина, у Софії та Станіслава народився другий син, Мечислав.

— Знаєш, як ми ласкаво називатимемо його? — запитала графиня, милуючись своїм маленьким синочком.

— І як же?

— Мімі.

— Мімі?

— Так, Мімі, мені так хочеться, — усміхнулася графиня.

Але завершити рік на мажорній ноті не вдалося.

На початку грудня спокій жителів Тульчинського палацу порушив приїзд фельд’єгеря з Петербурга від імператора Павла Петровича. Фельд’єгер прибув не один, а з сином Станіслава Юрієм.

«Ваша світлосте! — так офіційно імператор звертався до графа Потоцького. — Відправляю у ваші руки сина вашого Юрія. Бачить Бог, я намагався всіма засобами відволікти його від згубної пристрасті до карт, підвищуючи його в чинах і виявляючи свою милість до нього. Але, на жаль, він не дослухався до голосу розуму, все більш і більш занурюючись у безодню розбещеності. Вважаю, що тільки під вашою пильною опікою в ньому відбудуться зміни на краще, і його поведінка не викликатиме більше тривоги.

Залишаюся завжди щирий у милості до вас. Павло».

Юрій зі сльозами впав до батьківських ніг.

— Підведись і зщезни з очей моїх! — гнівно вигукнув граф Станіслав. — Після з тобою поговорю.

«Після» настало через тиждень. Увесь цей час граф Станіслав ходив сам не свій, і всі старання Софії загладити провину молодшого Потоцького і покращити настрій чоловікові виявлялися марними.

Батько запросив сина до кабінету.

— Розповідай, — коротко наказав він Юрію.

— Я винен, батьку, пристрасть до карт поглинула мене. Іноді щастило, але частіше я програвався в пух і прах. Коли заліз у борги, вважав справою честі самостійно виплутатися з делікатного становища. Але борги тільки росли. Поки була жива мати, вона намагалася допомогти мені, і хоча мені було соромно, я не відхиляв її допомоги. Місяць тому на одному з балів ми з товаришами, як годиться, сіли за зелений стіл. До нас приєднався барон Ф* з Пруссії. Принаймні, так він був відрекомендований. Я відразу зрозумів, що барон веде нечисту гру, але певний час не міг зловити його на шахрайстві. І тільки після того, як у нього виявилася карта, щойно скинута мною, я не витримав. Вихопивши шпагу, я проткнув нею кисті обох рук негідника. На жаль, на балу був присутній спадкоємець престолу Олександр, тому зам’яти справу не вдалося.

— Мені дуже соромно за наше прізвище, — важко зітхнув граф Станіслав. — А ще більше — за тебе. У дитинстві я часто повторював тобі, що скласти гарну думку про себе у суспільстві можливо по крихтах протягом багатьох років, а от зіпсувати її — в одну мить.

— Я пам’ятаю це, батьку.

— Тепер тобі надовго закрита дорога до найвищих кіл суспільства. Але немає худа без добра. Я старію, мені потрібні помічники. А ти як старший син повинен бути в курсі всіх наших сімейних справ — і економічних, і особистих. Зрештою, все, що я створив, перейде до вас, моїх дітей, і тобі потрібно в усьому розібратися.

Граф Станіслав підійшов до великої карти Брацлавщини.

— Мій кузен Вінцентій має намір переселитися до Галичини і, швидше за все, продаватиме Немирів і Ковалівку. І хоча мені зараз важкувато, я викуплю для тебе ці маєтки. А потім ми з тобою і Софією вирішимо, кому з дітей що залишити у спадок, що ще добудувати. Наразі я планую капітально відремонтувати мисливський палац у Тальному — там дивовижні місця для полювання!

— Але ж там є невеликий будинок.

— Так, але я хочу його перебудувати в двоповерховий дерев’яний маєток у швейцарському стилі.

На початку січня Потоцькі отримали листа від Йозефа де Вітте. Серед іншого генерал повідомляв, що в кам’янецькому театрі з’явився дуже цікавий режисер — Антоній Жмієвський.

«Це учень самого Войцеха Богуславського. За короткий час він поставив кілька французьких драм, комедій і навіть невелику оперу», — писав граф Йозеф.

— Я думаю, Стасе, цей Жмієвський разом із нашим Федором-Феррарі можуть організувати тут просто феєричний театр! — із захопленням вимовила Софія.

— Графиня має рацію, ваше превосходительство, — підтримав Софію Людвіг Метцель і багатозначно поглянув на Потоцького.

Граф зрозумів інженера, посміхнувся і кивнув. Жмієвський міг не тільки пожвавити театральне життя Тульчина, а й узяти участь у святі в Умані (графині Софії в травні 1800 року виповнювалося 40 років). Метцель уже пообіцяв графу, що будівельники зроблять усе можливе, і центральна частина парку з водними системами до цього часу буде готова. За задумом графа Станіслава, відкриття парку повинно стати сюрпризом для дружини, необхідно тільки, щоб графиня не потрапила туди до травня.

Станіслав не сумнівався, що запрошені будуть у захваті від парку, а режисер повинен надати святу особливої урочистості і значимості.

Зима і перші два місяці весни пролетіли дуже швидко, тому що всі були занурені в незліченні роботи і проекти.

І ось настав травень.

Такої кількості карет уманчани не