Читати книгу - "Засвіти"

Козаки давно вже поголились, помились, помолились і поснідали, і все те відбулося якось притишено, зосереджено, в монотонних гомонах і розмовах один на один, поки отак почав і січовий майдан заповнюватися, запруджуватися. І отам уже чомусь люд загомонів, ніби розв’язався, спершу тихо, стримано, а за якусь мить, ніби закипів, розбурхався і вилився піною через вінця... Хтось завів прадавні думи, їх підхопили кобзи, спершу несміло, а згодом сміливіше, гучніше, поки й усе дворище заграло, загуло, заклекотало...

— Начинайте!.. Чого ждете?.. Пора вже!..

Сірко став обік столу поряд із отцем Михайлом, відчуваючи себе якось не в своїй тарелі, і дивився на оте розхлюпане плесо голів і лиць, на отих крикунів, що прийшли вчора із Суховієм бозна і звідки, а сам чомусь додумував сумнівні благословіння митрополита Київського Сильвестра Косова, переказані ніби через Дорошенка козацтву, отцеві Михайлові і йому, Іванові Сіркові. «Звідки ж Косову знати про мене?» — здогадувався і, не знайшовши відповіді, вирішив, що Гунашевський сам те видумав: додав, щоб згасити неприязнь у ньому до Дорошенка...

— Чого ждете, питаємо, напинайте!..— гукнув із Дорошенкового куреня хтось, і Сіркові впали у вічі довгі і пишні, на кінцях розведені вуса в того крикуна, малиновий добротний жупан і на довгому гайтані-ланцюжку обвисла татарська перепустка-пайцза.

— Атож!.. Чого ждете ще?.. Пора вже!..— гукнули і з Ханенкового куреня — сам Ханенко учора лише прибув на Січ.— Почи-най-те-е!..

Сірко похмуро дивився, як дяк Петро Буркун розставляв на накритому столі атраменти, як отець Михайло, не поспішаючи, поправляв припертого до столу, срібноголового, з білого і чорного волосіння із кінських хвостів, замашного бунчука на відшліфованій восьмигранці-тичині, як, отак же повільно, він узяв зі столу хреста, перехрестившись, поцілував його і, змахнувши ним тричі над натовпом, сказав:

— Лицарі січові, козаки і старшини, брати і сини во Христі!.. Ознаймую вас, що, завдячуючи богові нашому, ворогам віри православної не вдалося знищити геть і доблесті вашої, і лицарських звичаїв, і кмітливих чільників, що поповнили собою місця покатованих і почивших в бозі попередників своїх!..— передихнув він.— Більше того, завдяки отим же попередникам, що поклали голови свої за віру православну, землю рідну і народ поневолений, ми скріпилися у вірі нашій і рішучості домагатися й надалі волі люду нашому і будемо просити бога милосердного тримати нас під своєю святою опікою... Тож ознаймую вас, що ми отримали...— чомусь зупинився промовець,— благословіння митрополита Сильвестра на ратство за віру і волю, за права наші, знехаяні ворогами нашими...— викрикував він, поволі вимовляючи кожне слово до натовпу, що був стишений отим казанням до завмерлості.— Поможи, боже праведний, нам усім у затії днешній обрати достойних і лицарством, і кмітом, і серцем, і розважністю, і несхитністю у захисті люду твого і віри твоєї, о боже!.. Поможи, бо без пастиря і привідці, боже, не живе і не може жити нарід і лицарство!..— говорив він, як молитву, оте казання.— Благословляю і вас, старшини,— примовк на мить його голос,— і вас, лицарі доблії, боронці краю нещасного, на святий вияв волі вашої, в обранні чільників осиротілої матері-Січі!.. Хай посядуть чільні місця найдостойніші!.. Хай бог наш Всевишній поможе їм достойно правувати вами, помножуючи славу батьків і дідів наших!.. Амінь!..— знову змахнув він тричі хрестом і поклав неквапом його на стіл.

— Гадаю, що, не маючи писаря, будемо вислуховувати кожного, не порушуючи порядку дідами заповіданого нам, будемо виказувати свою волю не криком і шарварком, а порядком, як звичай велить!.. Хто перший має слово із вас і кого прочить в кошові? — звернувся він по паузі.— Інших, гадаю, будемо обирати потім!..

І вийшли до столу два разом: першим Левко Кошовенко і другим — Левко Конограй, і поклонилися товариству на три боки.

— Кажи, отамане, своє і курінне бажання,— вклонився ледь помітно отець Кошовенкові.

— Я вношу свою особисту і підпільних мені козаків пропозу січовому товариству обрати на кошового і нашого славного отамана Івана Сірка! — гукнув він і вклонився натовпові.— Заслуги його в содіяному тут і неперевершені!..

— Я також, січове побратимство моє, приєднуюся до того разом із моїми чорноморцями-козаками, бо знаємо його і в боях повсюдно, і в господарських справах, і в розвагах, і в доблесті, якої багатьом із нас бракує, і в чеснотах диву гідних! — вклонився і Конограй товариству.

— Дозвольте, отче, і мені слово мовити,— вийшов з натовпу Павло Тетеря.— Я чимало чув про доблесті нашого отамана і при облозі Азова, і при боях під Кумейками, і в поході до Фландрії, і про його заходи та старання отут, на Січі, в цій ось зимі, але ж оті заходи були і вашими, отче, як і походи до фортець ним були під провідством інших, то при таких регентствах можна було і славу здобути, і життя приберегти...— приспинився він, чекаючи вражень від сказаного.— А нам нині, на те зважаючи, можна і помилитися, як старшинам, так і козацтву славному... Я пропоную на кошового когось іншого, літнішого і знакомитішого, як ось хоч би і пана Савуя Бурчевського чи й он пана Левка Чорноморця, знаного всіма здавна та й спокійнішого на вдачу, може,— вклонився Тетеря поштиво товариству на три боки, ніби вдаривши Сірка отим в лице.

— Дозвольте, отче, мені мовити,— вийшов до столу Суховій.— Я і мій курінь підтримуємо пана Павла і все ним отут сказане... — примовк промовець.— Ба, більше, ми за те, щоб кошовим був усім відомий, побратими-запорожці, Павло Тетеря, що лише зі скромності, виступивши щойно, не зміг себе запропонувати вам,— поклонився, трохи переждавши, він на три боки до натовпу.

Сірко чув, як горіли в нього вуха, як злоба темнила зір, як бухкало в грудях серце, вжикало щось у скронях і висихав язик у роті, проте не зрушився з місця, не глянув на промовців, не