Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Яхта змінила курс. За якихось кілька миль від них вид-нівся берег. Там була дорога. Він міг розгледіти ряд ліхтарів під зорями, це місце більше скидалося на материк, ніж на острів. А може це була низка островів, хтозна. Софі, зробімо це разом. Настав час щиросердо попрощатися з найгіршою людиною на землі.

Його охоронці зупинилися, чогось чекаючи. Повиснувши між ними, він усе ще чіпко тримався руками за їхні плечі. Джонатан чекав також, із задоволенням помітивши, що його рот, заклеєний пластиром, знову почав кровоточити, і це матиме подвійний ефект: пластир послабиться, а сам Джонатан виглядатиме гірше, ніж почувається насправді.

Потім він побачив Роупера. Він, мабуть, стояв там увесь час, Джонатан просто не одразу помітив його у білому смокінгу на фоні такого ж білого капітанського містка. Коркоран також був тут, але от Сенді Ленгборн не прийшов. Мабуть, трахав у цей час одну з покоївок.

А між Коркораном і Роупером він побачив Джед, чи це Бог послав йому її образ? Ні, він таки бачив Джед, а вона бачила його, але Роупер, мабуть, сказав їй сидіти тихо. На ній були джинси і не було прикрас, що неабияк його втішило: він терпіти не міг, коли Роупер розвішував на неї свої гроші. Вона дивилася на нього, а він на неї, але вона не могла про це знати, бо його обличчя було надто понівечене. Враховуючи, що він стогнав від болю і ледве тримався на ногах, вона, напевно, не була у надто романтичному настрої.

Джонатан сповз ще нижче і його охоронці слухняно нагнулися, щоб сильніше обхопили його за талію.

— Здається, він відходить, — пробурмотів Фріскі.

— Куди? — спитав Таббі.

Це був той сигнал, якого Джонатан чекав, щоб зіштовхнути їхні голови з такою силою, якої він не мав ніколи в житті. Енергія вирвалася назовні ще в стрибку, коли він немов підлетів догори з тієї діри, де вони тримали його прикутим. Вона розливалася його плечима, коли він широко розкинув руки, а потім звів їх спочатку в одному величезному страшному ударі, а потім і в другому: скроня у скроню, обличчя в обличчя, вухо у вухо, череп у череп. Вона ширилась усім його тілом, коли він відштовхнув двох охоронців від себе, потім швиргонув на палубу і боковою частиною стопи вдарив їх обох по голові, один удар навскіс — кожному, а потім другий в шию. Далі він зробив крок уперед, зриваючи пластир з обличчя і підходячи до Роупера, який вже віддавав йому накази, як і тоді, у «Майстерсі».

— Пайне. Не треба було цього робити. Не підходь ближче. Корке, покажи йому свій пістолет. Ми висаджуємо вас на берег. Вас обох. Ви своє діло вже зробили, щоправда нікудишньо. Дурне марнування часу.

Джонатан намацав поручні і вчепився в них обома руками. Але він лише відпочивав. Він не ставав слабшим. Джонатан хотів виграти час, щоб підтягнулося його таємне підкріплення.

— Пайне, товар уже доставили. Підкинув їм судно-друге, когось, може, і заарештували — яка в біса різниця? Ти ж не думаєш, що я цим усім займаюся сам, правда? — Потім він повторив те, що вже сказав Джед. — Це не злочин. Це політика. Недобре задирати носа. Так воно є в світі.

Джонатан знову почав іти до нього, хоча кроки його були широкі і невпевнені. Коркоран натиснув на спусковий гачок.

— Пайне, можеш їхати додому. А ні, чекай, тобі не можна. Лондон висмикнув килим з-під твоїх ніг. В Англії на тебе чекає ордер на арешт. Корке, застрели його. Зараз. Пострілом у голову.

— Джонатане, зупинись.

Хто покликав його — Джед чи Софі? Іти прямо йому вже було занадто складно. Йому захотілося знову спертися на поруччя, але він уже був на середині палуби. Він насилу волочив ноги. Палуба гойдалася. Його коліна підкошувалися. Але воля у ньому не гасла. У ньому горіла рішучість у боротьбі зчепитися з недосяжним, вимазати кров’ю Ро-уперовий чудовий білий смокінг, розмазати його дельфінячу посмішку, змусити його кричати: «Я вбиваю, я чиню нечесно. Існує добро і зло, і я — це зло!»

Роупер рахував, як любив рахувати Коркоран. Але чи він рахував страшенно повільно, чи Джонатан втратив відчуття часу. Він почув «один» і почув «два», але він не почув «три» і подумав, що, може, це ще один спосіб померти: вони тебе вбивають, але ти продовжуєш жити так само, як і раніше, просто ніхто не знає, що ти ще тут. Потім він почув голос Джед, і у ньому звучали авторитарні нотки, які завжди особливо його дратували:

— Джонатане, ради Бога, подивись!

Роуперовий голос звучав так, ніби радіостанція, на яку натрапив випадково.

— Так, дивись, — погодився він. — Пайне, дивися сюди. Дивись, що тут у мене є. Пайне, це Джед у ролі Деніела. Лише цього разу все по-справжньому.

Він зумів подивитися, хоча перед очима все пливло. І побачив, що Роупер, як зразковий офіцер командування, стоїть в елегантному білому смокінгу на крок попереду свого ад’ютанта майже по стійці «струнко», щоправда, однією рукою він тримає Джед за її каштанове волосся, а іншою приставив Коркоранів пістолет до її скроні — ось так, звичайно ж, стріляний вовк Коркі носить старий добрий армійський дев’ятиміліметровий «Браунінг». І тут Джонатан ліг чи впав, і цього разу він почув голос Софі і Джед одночасно, вони кричали йому, щоб він не засинав.

Вони знайшли для нього покривало, і коли Джед і Коркоран підняли його на ноги, Джед закутала його плечі з такою турботою, яку вона колись виявляла на Кристалі. Потім Джед і Коркоран, які все ще тримали його, поки Роупер не випускав з рук пістолет на випадок другого воскресіння, потягнули його до бокової частини яхти, оминаючи по дорозі те, що залишилося від Фріскі і Таббі.

Коркоран наказав Джед іти першій, а потім вони обоє допомогли Джонатану спуститися трапом, а Ґас з моторного човна вже простягав йому руку. Але Джонатан відмовився на неї спертися і мало що не впав у воду, і Джед вкотре здивувалася його впертості — це ж треба її проявити саме тоді, коли всі намагаються йому допомогти. Коркоран почав говорити щось незв’язне про те, що нібито цей острів — венесуельський, але Джед наказала йому заткнутися і він послухався. Ґас спробував